Напередодні революційних подій 1917 р. частка сільського населення України коливалася в межах 90 %; землезабезпечення залежало від регіону; питання ціни на землю корелювалося зі збільшенням чисельності населення, яке потребувало розширення посівних площ; специфіка землеволодіння і землекористування українців також залежала від рис національного характеру; більшість українських сімей займалася різноманітними видами діяльності, до яких належали і сільське господарство, і домашнє виробництво; внутрішні стратифікаційні суперечності на селі насамперед корелюють із регіональною специфікою землеволодіння та землекористування, нормами звичаєвого права; українські селяни погано орієнтувалися в ринкових відносинах, проте активна купівля, оренда землі, позитивне ставлення до індивідуально-приватної власності дозволяють говорити про якісні зміни у формуванні економічних засад парагромадянського селянського суспільства. Система родинних зв’язків залишалася основою соціальної структури та стратифікації, мала певну специфіку, репрезентовану через «індивідуалізм сімейної спілки». Значна частина земель знаходилася у володінні селян, була поширена ідея земельного володіння на засадах цілковитої власності. Т. Єфименко писала про те, що в Україні общинна форма землеволодіння перероджується у громаду, яка залишає домогосподарям повну свободу, бо «громада вважає себе не правомочною посягати на величину особистої власності кожного господаря» [10, c. 652–653]. Б. Грінченко наводить такі дефініції громади на початку ХХ ст.: громада (громадка, громадонька) – спільність рівноправних осіб, мир, зібрання, «мирська сходка», «общество» [23, c. 329–330].
Українська громада пройшла еволюцію від міських громад давньоруських міст, громад князівських сіл, громад-волостей, дворищних громад, дольових та подворищних громад багатодвірних сіл тощо. Сільські українські громади відрізнялися від російських общин, бо створювалися на перетині різних правових культур, зокрема, формувалися на підвалинах вічового демократизму, “мєстського права”, магдебурзького права, традицій місцевого самоврядування козаків. Це дозволяє говорити про них як про самоврядні демократичні селянські інституції, які виконували важливі функції соціалізації селян, не посягали «на величину особистої власності кожного господаря», їх діяльність значною мірою визначалася потребами місцевого селянського соціуму. Громади також контролювали дотримання звичаєво-правових норм, пов’язаних з найманням працівників, зокрема з умовами праці та платні за неї.
Основним органом самоврядування на селі був селянський сход, що складався з селян-домогосподарів і репрезентував «волю громади». У Правобережній Україні, де у селян існувала подвірна, а не общинна традиція користування земельними угіддями, розподіл землі здійснювався на сільському сході, з правом апеляції щодо його рішення до волосного суду, мирного посередника та губернського з селянських справ присутствія [2, c. 217]. Сход обирав посадових осіб села, зокрема сільського старосту, збирача податків, наглядача хлібних запасів. У деяких громадах встановлювався почерговий порядок відбування посади старости усіма селянами. Саме сходи найчастіше чинили опір всебічному підпорядкуванню адміністративним органам, відстоювали «сукупну волю» громади [15, c. 92]. У 1902–1907 рр. на сходах ухвалювали вимоги до землевласників, обирали представників для переговорів із поміщиками, управителями, брали розписки від землевласників, що ті будуть дотримуватися вимог, вночі призначали обходи і стежили, щоб селяни крадькома не ходили в економії працювати, за відмову страйкувати разом (ініціаторами страйків переважно були колишні кріпаки, що не мали достатньої кількості землі) могли односельцям бити вікна, нищити хліб на полі, витоптувати городи. Щоб протриматися до кінця страйку на сходах приймали рішення про взаємодопомогу грішми та хлібом. Н. Мірза-Авакянц писала, що в революційний період часто кожне село «провадило справу цілком самостійно» від інших сусідніх сіл, особливо у Лівобережжі та в Південній Україні [18, c. 46–48]. Активізація діяльності сходів корелювалася з приростом населення, збільшенням дворів та частки молоді на селі.
У роки визвольних змагань частина селян продовжувала вважати, що саме сільські сходи мали вирішувати всі нагальні потреби та були основними структурними одиницями самоврядування. Відповідно до ІІІ Універсалу УЦР мало бути розпочато реформу місцевого самоврядування. У проекті Української Конституції волостям і громадам надавалися значні права самоуправи [29, арк. 2–6]. Виконавча влада в УНР мала походити «тільки з народного вибору – з виборів громад, волостей земель і всього народу, дістаючи від вибраних ними органів свою повновласть і перед ними відповідаючи» [25, арк. 175]. Громади мали контролювати внесення податків, вчасний засів, ухвалювати рішення в першій інстанції про позбавлення земельної ділянки тих, які не приступили до засіву, мали обирати виконавчі комітети, міліцію тощо. На сільські громади та добровільно утворені товариства хліборобів покладали відповідальність за порядкування землею [8, арк. 3]. Протягом 1919–1920-х рр. Директорією було створено комісію при Міністерстві внутрішніх справ «по виробленню Статуту про організацію губерніальної, повітової і волосної влади» та прийнято закон «Про верховне тимчасове управління», відповідно до яких скасовувалися стани, основою державності проголошувалися громади. Громаду ідентифікували як одиницю самоврядування, а віче-сход – як розпорядчий орган громади (сход громади складався з усіх мешканців, які перебували на терені громади не менше одного року, були громадянами УНР та віком не менше 20 років). Кожна заселена місцевість, яка мала 30 дворів або 150 душ населення, складала громаду і повинна була мати установлене законом громадське управління, яке утримувалося коштом громади, місцевості з меншою кількістю мали долучатися до суміжних громад. Населенні пункти, що налічували 1 000 душ поділялися на 2 або більше громад. Громади мали виконувати такі функції, як обслуговування загальнодержавних потреб, допомога у веденні власного громадського господарства, можливість відстоювання власних інтересів через громаду. Громади мали опікуватися справами благоустрою, економіко-господарськими, культурно-просвітніми, продовольчими, освітніми, облаштуванням громадських садків, ставів, криниць, каналізацій, допомогою місцевому хліборобству тощо. Громадське управління складалося зі старости громади, який мав стояти на сторожі прав громадян, його заступника, скарбника-збирача, громадського писаря, десятників (вони мали призначатися на кожні 25 дворів, виконувати натуральні повинності). Старосту, заступника старости, скарбника-збирача мали обирати на сході громади таємним голосуванням терміном на 1 рік, неписьменні особи могли бути обрані лише у крайніх випадках (селяни цінували «грамотного старосту») [30, арк. 2–47].
Громада та сход ще відігравали важливу соціально-економічну роль на початку 1920-х рр. Про це свідчить частота скликань сходів, їхня чисельність, акцентування уваги більшовиків на роботі партійців із селянами після або під час проведення сільських сходів. У першій половині 1920-х років сходи частіше збиралися ніж сільради, приблизно 25–30 разів на рік (сільради 7–8 разів), одночасно на них приходило від 150 до 200 осіб. Владою було активізовано роботу з залучення «співчуваючих» селян, зокрема середняків (сільських господарів) до партійних заходів, «активізовано роботу куткових організаторів», які мали у вихідні та святкові дні «чекати селян після сходів» і проводити з ними «відповідну роботу» [14, c. 34].
Ради селяни сприймали, як українські історичні форми народоправства (віче, козацька Рада, сход), що характеризувалися рівністю та демократизмом (на противагу земствам). Так, у вересні 1917 р. під час виборів у волосні земства на Поділлі були села, де половина мешканців не йшли на дільниці через неприйняття самої інституції «земства» [26, арк. 63]. Радами селянських депутатів у 1917 р. переважно керували українські есери та селянські спілки [1, c. 85]. У червні 1917 р. на Київському губернському українському з’їзді присутні зауважували, що у селах масово йдуть перевибори рад і комітетів [27, арк. 3]. Невідомий автор у 1919 р. писав про «наплив до рад есерів, анархістів, меншовиків, про намагання більшовиків розпускати ради, створені Центральною Радою (чи не найбільше рад більшовики розпустили на Полтавщині)» [28, арк. 20; 28; 31]. Кількість сільських рад у 1918–1919 рр. в Україні, за різними джерелами, коливалася в межах 700.
Про створення більшовицьких сільрад можемо говорити лише починаючи з 1920 р. після того як більшовикам вдалося легітимізувати свою владу на більшій частині України, та закріпити в Конституції УСРР положення про проведення виборів до постійних органів нової влади – рад. Селянам-господарям протягом 1920-х рр. частково ще вдавалося впливати на вибори на місцевому рівні. Станом на 1 січня 1924 р. в УСРР було зареєстровано 9 287 сільрад, у 1926 р. їх кількість зросла до 10 366, у 1929 рр. – коливалася в межах 11 тисяч. Пасивність сільрад до 1927 р. пояснювалася наявністю земельних громад, які користувалися авторитетом на селі. На найвищому рівні навіть пропонувалося зробити сільради органами управління земельних товариств. «Положення про сільські Ради» (прийняте ВУЦВК 12 жовтня 1927 р.) значно розширило права сільрад у галузі землекористування та землеустрою, віднесло до їх компетенції розгляд суперечок між трудовими землеробськими господарствами та їх членами, що раніше вирішувалися судово-земельними комісіями і судами. Сільради дозволяли обмін земельними ділянками, давали висновки на оцінку будівель і господарчих покращень [21, c. 18–19]. Вони мали вирішувати надзвичайно важливе питання для селян – про поділ трудових рільничих господарств (дворів), адже дроблення селянських господарств у 1928 р. набуло масового характеру, оскільки допомагало зменшити податковий тягар. Відповідно до згаданого положення сільрадам юридично підпорядкували земельні громади. В адміністративній галузі сільради з січня 1927 р. отримали право видавати постійним мешканцям сіл особові посвідчення терміном до 3 років [9, c. 6; 8]. Серед голів українських сільрад частка сільських господарів коливався у межах 87 %. З усіх республік СРСР в УСРР була найменша кількість робітників, яких обрали головами сільрад. В УСРР був найменшим відсоток звільнених від податку голів сільрад, що могло засвідчувати про невелике розшарування серед сільського населення республіки. Збільшення повноважень сільських рад після 1928 р. змінило ситуацію, сільради як низові органи влади еволюціонували від органів місцевого самоврядування в 1917–1920 рр. до органів диктатури пролетаріату та повністю керованого партією органу на початку 1930-х рр.
У 1917 р. М. Ковалевський задекларував необхідність створення селянських спілок в Україні. Створена у 1917 р. Українська Селянська спілка мала функціонувати як масова професійно-класова селянська організація, що об’єднувала незаможне селянство України й виступала за ліквідацію приватної власності на землю. Всеукраїнську Селянську спілку було утворено у квітні 1917 р. у Києві на з’їзді діячів українського села, на якому було представлено 18 місцевих селянських спілок [13, c. 528]. На І Всеукраїнському селянському з’їзді було обрано Центральний комітет Селянської спілки [4, c. 187; 370]. Головою ЦК Селянської спілки було обрано М. Ковалевського, до його складу увійшли М. Стасюк, П. Христюк, І. Пугач та ін. Селяни об’єднувалися у селянські спілки з метою захисту своїх інтересів, можливості придбання сільськогосподарського реманенту, закупівлі насіння, щоб можна було «прожити з малого шматка землі». Спілки також мали розв’язати важливу проблему підвищення продуктивності праці в умовах малоземелля. Селоспілка повинна була створюватися на сільському сході. З-поміж себе селяни обирали організаційну комісію у складі 5 осіб, комісія збирала гроші та реєструвала статут [22, c. 6–7]. На осінь 1917 р. в Україні функціонувало близько 12 тис. волосних та сільських комітетів Селянської спілки [16, c. 15]. У 1919 р. Українська Селянська спілка мала осередки в більшості українських сіл та певні повноваження, які б стабілізували ситуацію з перерозподілу та захоплення земель селянами. Створення та активна діяльність селоспілок дозволяють виокремити їх як важливий елемент парагромадянського селянського суспільства. У другій половині 1920-х р., на думку М. Журби, «в багатьох випадках спонукальним мотивом до організації «Селянської спілки» виступало незадоволення селян привілейованим становищем робітничого класу, як у плані пріоритетного забезпечення соціальних потреб, так і політичних переваг» [11, с. 108]. Спілка висувала не лише економічні, але й політичні вимоги до нової влади, серед основних були: «відміна прямих та опосередкованих податків із підприємств, котрі обслуговують селянські господарства (млини, кузні, механічні майстерні), утримання шкіл та вчителів за державні кошти, звільнення селян від поборів, безкоштовне землеоблаштування, зменшення до голодної норми заробітної платні робітникам та службовцям», також висували політичні вимоги щодо «широкої участі у міській владі безпартійних селян, скликання безпартійної загальнореспубліканської конференції селян із прямим і таємним голосуванням» [5, арк. 50]. Протягом 1924–1927 рр., за далеко не повними даними, було задокументовано до 4 тис. фактів агітації за організацію селянських спілок. У вересні 1926 р. ОДПУ зафіксовало 19 випадків вимагання організації селянських спілок, у жовтні – близько 50, у листопаді 63 [12, с. 103–104]. 13 травня 1927 р. політбюро ЦК КП(б)У запропонувало В. Балицькому «розробити» декілька гучних справ, які б мали суспільно-політичний резонанс. Від нього зажадали проект судового рішення з приводу «мужицької партії» [17, с. 97]. Радянська влада боялася, що масове поширення селянських спілок загострить питання легітимності влади.
В українських селах з 1921 р. почали діяти комітети взаємодопомоги (КВД), реорганізовані на початку 1925 р. в селянські товариства взаємодопомоги (СТВ). З 1924 р. побудова КВД здійснювалася на основі колективно-добровільного членства. Постановою ВУЦВК і РНК від 22 жовтня 1924 р. за селянськими товариствами взаємодопомоги закріплювали землі загальною площею 50 тис. дес. землі [7, арк. 7]. СТВ утворювалися за постановою загальних зборів (сходу) громадян певного села, не позбавлених виборчих прав. Товариства користувалися правами юридичних осіб (мали право набувати та продавати майно, складати угоди, позиватися до суду). Органами управління селянських товариств взаємодопомоги були загальні збори товариства, в районі – збори уповноважених і комітет товариства (виконавчий орган, який обирали на загальних зборах членів товариства). Сільради мали скликати загальні збори виборців для організації СТВ, а товариства, натомість, обов’язково надсилати свої протоколи у сільради. Обиралися і комітети, і ревізійні комісії, частково дублюючи структуру сільрад. Товариства мали свої грошові та натуральні фонди. Кошти складалися переважно із членських внесків, добровільних надходжень і доходів від майна, що їм належало, закріпленої за ними землі та ін. У 1925–1926 рр. 24 % членів КВД стали членами сільрад, майже 50 % – головами сільрад. Сільські товариства взаємодопомоги проводили роботу з кооперування бідноти, батраків, середняків у тимчасових артілях та колективізації (перетворення індивідуальних господарств у великі колективні) [6, арк. 18]. Інколи вони, навпаки, здавали землю та техніку в оренду, роздавали бідноті насіннєві фонди або продавали весь врожай. На сторінках радянських газет можна натрапити на думки дописувачів, що СТВ, зокрема Київщини, Дніпропетровщини, почали відігравати в галузі підвищення сільського господарства та врегулювання економічного життя селянства немалу роль. Більш активно СТВ діяли у Степу, Лівобережжі, менше – в Правобережжі та Поліссі. У 1927 р. було ліквідовано районні селянські товариства взаємодопомоги. На початку 1928 р. було тимчасово припинено перевиборчу кампанію, що її мали провести СТВ. У 1929 р. СТВ було заборонено надавати допомогу одноосібникам і «глитаям»; навколо кожного трактора вони мали організувати колективне об’єднання наймицько-бідняцьких та середняцьких господарств. На СТВ, які користувалися підтримкою значної частини селян, наприкінці 1920-х рр. було покладено не властиві їм функції, які вже виконували сільради та комнезами, що призвело до втрати підтримки таких товариств з боку більшості селян.
Отож, зафіксовані у перші десятиліття ХХ ст. форми громадсько-політичної та економічної активності українських селян, розширення інститутів самоврядування на селі, утворення селянських громадських спілок, дозволяють констатувати функціонування важливих елементів парагромадянського селянського суспільства. ( Маркова С.В. - доктор історичних наук).
Список використаних джерел і літератури.
1. Береза О. І. Органи більшовицької влади та управління в українському селі в 1917–1920 рр. (державно-управлінський аспект) : дис. канд. наук з держ-го управління : спец. 25.00.01 / О. І. Береза. – Львів, 2006. – 224 с.
2. Борисевич С. О. Законодавче регулювання поземельних відносин у Правобережній Україні (1793–1886 роки) : монографія / С. О. Борисевич. – К. : Вид-во НАДУ, 2007. – 424 с.
3. Василевський М. Як сільради мають розв’язувати земельні спори / М. Василевський // Червоне село. – 1928. – № 4. – С. 5–8.
4. Грушевський М. С. [Промови на з’їзді рад селянських, робітничих і солдатських депутатів України, 6 (19) грудня 1917 р.] / М. С. Грушевський // Твори : у 50 томах / Редкол. : П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. – Львів : Світ, 2002. – Т. 4. Кн. І. Серія “Суспільно-політичні твори (доба Української Центральної Ради березень 1917 – квітень 1918)”. – 2007. – С. 81.
5. Державний архів Служби Безпеки України, ф. 13, спр. 445, 58 арк.
6. Державний архів Одеської області, ф. Р. 1917, оп. 1, спр. 440, 187 арк.
7. Державний архів Хмельницької області, ф. Р. 2651, оп. 1, спр. 2, 7 арк.
8. ДАХмО, ф. Р. 3025, оп. 1, спр. 1, 115 арк.
9. Дубов В. Як застосувати адміністративний кодекс на селі / В. Дубов // Червоне село. – 1928. – № 4. – С. 8–10.
10. ефименко т. звичайна закон українського народу / т. ефименко // українські люди в його минулому і присутні / під ' під. lotowski ф. волкова волкова, ф.,,,, фредерік фредерік фредерік фредерік і не і, а ще й - і не -, а ще й - і не -, а ще і - - petrograd: друк т-va "громадська користь", 1916.- т. ii. c. 648-663.
11. Журба М. А. Рух за “Селянську спілку у підрадянській Україні”: 20-ті роки ХХ ст. / М. А. Журба // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України : науково-практичний збірник. № 2 (54) / Акад. праці і соц. відносин Федерації профспілок України; редкол. М. Л. Головко (голова) [та ін.]. – К. : Сталь, 2010. – C. 103–107.
12. Журба М. А. Громадські об’єднання українського села: етно-національні та міжнародні аспекти діяльності (20–30-ті рр. ХХ ст.) : дис. доктора іст. наук: 07.00.01 / Журба Михайло Анатолійович. – К., 2002. – 526 с.
13. Історія українського селянства : Нариси в 2-х т. / [Андрощук О. В., Баран В. К., Блануца А. В. та ін.]; [В. А. Смолій (відп. ред.)] / НАН України; Ін-т історії України. – К. : Наук. думка, 2006. – Т. 1. – 2006. – 632 с.
14. krestinišin ф. kutkovye організатори в селі / ф. krestinišin // новини тск kp (б) було весело. - 1925.- ні. 15.- с. 34-36.
15. Лозовий В. Аграрна революція в Наддніпрянській Україні: ставлення селянства до влади в добу Центральної Ради (березень 1917 р. – квітень 1918 р.): монографія / В. Лозовий; Кам’янець-Подільський нац. ун-т. – Кам’янець-Подільський : ПП “Мошак М. І.”, 2008. – 480 с.
16. Малик Я. Й. Більшовицький тоталітаризм в Українському селі. Перша спроба впровадження (жовтень 1917 – березень 1918 рр.) / Ярослав Йосипович Малик. – Львів : Ред.–вид. відділ Львів. ун-ту, 1996. – 152 с.
17. Марочко В. Справа “Контрреволюційної шкідницької організації в сільському господарстві УСРР”: механізм і наслідки терору / В. Марочко // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ / НАН України. Ін-т історії України; СБУ; Головне архівне управління при Кабінеті Міністрів України. – № 1/2 (6/7) – К. : В-во Сфера, 1998. – С. 96–194.
18. Мірза-Авакянц Н. Селянські розрухи на Україні 1905–1907 року / Н. Мірза-Авкянц. – Х. : Держвидав України, 1925. – 71 с.
19. Нолл В. Трансформація громадянського суспільства: Усна історія української селянської культури 1920-30 років / Вільям Нолл. – К. : Родовід, 1999. – 560 с.
20. Перевибори рад України та Молдавської АСРР в 1925–1926 рр. // Статистика України. – № 91. – Т. 1. – Вып. 2. – Х., 1926. – ХХІХ с.+табл. 1–52 с.
21. Проект ВЦВК “Положення про сільські Ради.” – Х., 1927. – 30 c.
22. Селянська спілка і як її заснувати // Село. – 1918. – № 50. – С. 6–7.
23. Словник української мови / Упорядник Борис Грінченко. – Т. І: А–Ж. – К. : Вид-во Академії наук УРСР, 1958 (надруковано з видання 1907–1909 рр.). – 494 с.
24. Словник української мови / Упорядник Борис Грінченко. – Т. 4: Р–Я. – К. : Вид-во Академії наук УРСР, 1959 (надруковано з видання 1907–1909 рр.). – 563 с.
25. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 1115, оп. 1, спр. 1, 272 арк.
26. ЦДАВО України, ф. 1115, оп. 1, спр. 50, 93 арк.
27. ЦДАВО України, ф. 1115, оп. 1, спр. 54, 63 арк.
28. Центральний державний історичний архів громадських об’єднань України, ф. 5, оп. 5-1, спр. 245, 215 арк.
29. Центральний державний архів України (м. Львів), ф. 760, оп. 1, спр. 9, 13 арк.
30. ЦДІАЛ, ф. 760, оп. 1, спр. 23, 170 арк.
(Фото зроблені авторкою).
Коментарі
Дописати коментар