Роман Подкур «Дитячий ГУЛАГ» в контексті політики державного терору (1937–1939 рр.)

Роман Подкур

(Київ)

«Дитячий ГУЛАГ» в контексті

політики державного терору (1937–1939 рр.)

Podkur R. «Children’s GULAG» in the context of state terror policy

(1937–1939).

    The author investigates how the system of special institution for

the children of «the great terror» victims was formed.

     Як свідчать документальні джерела, державна каральна політи-

ка в СРСР була спрямована на потенційних політичних опонентів

та інакомислячих, а також на ізоляцію кримінальних елементів,

професійних злочинців, порушників законодавства. Вона будува-

лася на основі класової теорії. Як правило, порушникам «соціаліс-

тичної законності» з числа «трудящих мас» призначалися

мінімальні покарання у порівняні з вихідцям «соціально чужих

класів». У Виправно-трудовому кодексі РСФРР 1924 р. вказувало-

ся: «Режим в трудових колоніях переважно для правопорушників

з середовища трудящих, випадково чи через злидні здійснивших

злочин, повинен наближатися до умов роботи та розпорядку дня

вільних громадян». 

     Таким чином, кримінальні злочинці — вихідці з пролетарсь-

кого середовища — «соціально близькі», на відміну від представни-

ків «соціально чужих класів» та засуджених за політичними стат-

тями. Подібне ставлення екстраполювалося на дітей засуджених

громадян.

Радянська історіографія замовчувала наявність спеціальних

закладів для дітей репресованих громадян. Науковці вивчали досяг-

нення правоохоронних, виконавчих та партійних органів у

ліквідації безпритульності та дитячої злочинності. Особливо актив-

но досліджувалася участь органів державної безпеки у боротьбі з

безпритульністю, роль Ф. Дзержинського та А. Макаренко у ство-

ренні дитячих спеціальних виховних закладів.

Лише з кінця 1980-х рр. з’явилися перші свідчення про існуван-

ня спеціальних закладів для дітей репресованих батьків. У 2002 р.

побачив світ документальний збірник «Дети ГУЛАГа. 1918–1956».

     Автори-упорядники вперше поставили питання про соціальне по-

ходження безпритульних дітей. Вони стверджували, що здебільшо-

го — це діти із знищених сімей. Їх батьки або були розстріляні,

або ув’язнені у концтабори, або загинули на фронтах громадянської

війни чи під час голоду. Самі діти зазвичай відповідали, що «батьків

не пам’ятають» або «загинули від голоду», або «з робітників чи

селян». Життя швидко навчило, що непролетарське (дворяни,

офіцери, чиновники, священики тощо) походження призводить

до тюрми чи смерті.

     Дитячий ГУЛАГ» в контексті політики державного терору...

      У тому таки 2002 р. А. Зінченко захистила кандидатську дисер-

тацію «Дитяча безпритульність в радянській Україні в 20-х – пер-

шій половині 30-х років ХХ століття».

Дисертантка розглядала

дитячу безпритульність як соціальне явище, що характеризувалося

відсутністю сприятливих умов для фізичного, духовного та інтелек-

туального розвитку дитини.

А. Зінченко дослідила основні причини дитячої безпритульності

в Україні у 1920-х – 1930-х рр.: низький матеріальний рівень життя

родин; безробіття, особливо розповсюджене серед молоді; недолі-

ки становлення нової освітньої та виховної системи, недоступність

системи освіти для певної частини дітей; соціально-психологічний

клімат перехідного періоду, формування маргінальної особистості; 

соціально — класову політику радянського уряду і формування

авторитарної політичної системи; політичні репресії та депортації

населення України; суперечливий процес становлення системи

охорони дитинства в радянській Україні.

      Отже, в основі видів безпритульності покладено принцип відсут-

ності тих чи інших умов, необхідних для розвитку дитини. Дослід-

ниця класифікувала безпритульних на дві великих групи:

— безпритульні діти, які втратили батьків чи опікунів або зв'я-

зок з ними і внаслідок цього опинилися на вулиці;

— бездоглядні діти, які мають батьків або знаходяться під опі-

кою, але не мають повного матеріального забезпечення,

належних умов виховання і внаслідок цього більшу частину

дня знаходяться на вулиці.

      Особливу увагу авторка звернула на соціальні наслідки колек-

тивізації та голодомору 1932–1933 рр., політичних репресій та

депортацій населення в контексті нової хвилі дитячої безпритуль-

ності. Подальшими дослідженнями ця теза знаходить цілковите

підтвердження. Комісія по поліпшенню умов життя дітей при

ВЦВК в 1935 р. визнала одним із факторів збільшення безпритуль-

ності в УСРР масові депортації під час колективізації та голодомор.

На 1931 р. в 226 дитячих будинках УСРР налічувалося 39 318 дітей,

до кінця 1933 р. у 452 дитбудинках нараховувалося 96057 дітей,

не враховуючи біля 96 тис. дітей, які знаходилися у патронаті. 

      За соціальним складом переважну більшість безпритульних

на початку 1930-х рр. складали селянські діти. Взимку 1932–

1933 рр. дитяча безпритульність і смертність набули таких масшта-

бів, що не рахуватися з цим стало вже не можливим. Відповідно

до травневої 1933 р. постанови КП(б)У «Про боротьбу з дитячою

безпритульністю» при РНК УСРР було утворено Всеукраїнську, а

при обласних виконавчих комітетах — місцеві надзвичайні комісії

боротьби з безпритульністю та жебрацтвом, створені сільські дитячі

приймальники, організовані харчові пункти при школах, формува-

лися трудові загони з підлітків тощо. Кількість вилучених дітей з

вулиці тільки за травень–липень 1933 р. становила 158 тис.7

Однак А. Зінченко не проаналізувала подальшу долю дітей у дитячих

будинках чи спеціальних дитячих пеніцітарних закладах. Дослід-

ниця не акцентувала увагу на політичній зацікавленості керівницт-

ва країни у формуванні радянського світогляду у дітей, які втрати-

ли сім’ї через помилки у економічній політиці, цілеспрямований

державний терор (депортації, репресії тощо).

      Практика ув’язнення підлітків за політичними мотивами була

апробована ще у кінці 1920-х рр. Так, до голови Політичного Чер-

воного Хреста К. Пешкової в грудні 1929 р. надійшов лист щодо

засудження групи підлітків — учнів школи 2-ого ступеню за стаття-

ми 5810 (антирадянська пропаганда та агітація) та 5811 (організацій-

на діяльність спрямована на вчинення контрреволюційних злочи-

нів) Кримінального кодексу. Старшому з них виповнилося 16 років.

Інкриміновані злочини вони здійснили у 1927 р. тобто у віці 12–

13 років. П’ятеро хлопчаків отримали дворічний термін ув’язнення

у колонії на Соловках.

    В структурі Управління Соловецькими таборами з 1928 р. існу-

вала внутрішня табірна дитяча трудова колонія, створена за ініціа-

тивою ув’язненого, юриста за освітою Олександра Колосова. Діти

жили за законами злочинного світу, ув’язнені їх називали «шпаня-

тами» або «вшивниками». Перевиховувати їх ніхто не збирався.

Діти, у тому числі і засуджені за політичними статтями, аби вижи-

ти, були змушені приймати злодійські правила співжиття і переста-

вали бути «політично небезпечними».

     «Дитячий ГУЛАГ» в контексті політики державного терору...

У колонії кожному підлітку надався тапчан та білизна. Діти от-

римували посилене харчування (додатково стакан молока чи навіть

м’ясо). Однак, здебільшого, додаткова пайка не доходила до дітей.

Також діти відвідували спеціальну організовану школу. Але

вони продовжували жити власним «злочинним» життям, що ціл-

ком влаштовувало табірну адміністрацію. Існування колонії

врятувало життя підліткам, інакше вони швидко загинули б на

лісозаготівельних роботах. Дитячий барак колишньої трудової

колонії до цих пір неушкоджений знаходиться на Соловецькому

острові. Він поділений на квартири, де проживають місцеві жите-

лі.

     Про його призначення нагадує лише спеціальна табличка,

встановлена співробітниками Соловецького музею-заповідника

«Жилой барак детской колонии УСЛОН [построен] до 1928».

Упереджене ставлення до дітей «непролетарських» класів у

листі від 3 січня 1935 р. до голови ВЦВК М. Калініна відзначала

заступник наркома освіти РСФРР Н. Крупська. Аналізуючи причи-

ни безпритульності і бездоглядності, окрім економічного (недостат-

нє фінансування та розкрадання бюджетних коштів) та кадрового

(низький рівень підготовки персоналу дитячих будинків та коло-

ній) факторів, вона відзначала соціальну дискримінацію стосовно

дітей «куркулів», «релігійників» тощо. Крупська вважала за пот-

рібне «припинити переслідування за взяття на виховання дітей

родичів-лішенців. Трапляються випадки, коли вчительку звільня-

ють з посади за те, що вона бере на виховання племінника, сина

колишнього священика чи куркуля. Ми бачимо, як де-небудь на

«Біломорбуді» перевиховуються дорослі і кидаємо на поталу долі

дітей якогось псаломщика»

    Проблема безпритульності у середині 1930-х рр. знову стала

настільки нагальною, що вимагала прийняття державних рішень.

Спільною постановою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) про ліквідацію

дитячої безпритульності та бездоглядності від 31 травня 1935 р.

встановлювалася система дитячих закладів: в наркоматі освіти

союзних республік — дитячі будинки «нормального типу» для

дітей позбавлених засобів існування, дитячі будинки, які утриму-

валися за рахунок батьків та дитячі будинки для «важких вихован-

ців»; в наркоматі охорони здоров’я союзних республік — спеціальні

дитячі будинки для дітей, які вимагали тривалого лікування; в

наркоматі соціального забезпечення союзних республік — спеціаль-

ні дитячі будинки для дітей-інвалідів; в наркоматі НКВС союзних

республік — ізолятори, дитячі приймальники-розподільники,

трудові колонії11. Паралельно поліпшувалося матеріально-технічне

та фінансове становище таких дитячих закладів. Через відділ шкіл

ЦК ВКП(б) додатково направлялися на посаду завідуючих дитбу-

динками 200 комуністів, ЦК ВЛКСМ направляв 500 комсомольців

на посади заступників завідуючих дитбудинками по виховній ро-

боті, наркомат освіти — випускників педагогічних технікумів та

інститутів. Серед кваліфікованих робітників на фабриках та заво-

дах відбиралися майбутні завідуючі майстернями дитбудинків та

трудових колоній.

     Постанова визначала НКВД СРСР поряд з наркоматом освіти

органом — відповідальним за виховання дітей. Через тиждень, 7

червня 1935 р., нарком внутрішніх справ СРСР Г. Ягода видав

наказ щодо ліквідації безпритульності та бездоглядності. Він закли-

кав «мобілізувати весь наш багатий досвід «перековки» людей...,

перевиховання в наших трудкомунах правопорушників».

В структурі адміністративно-господарського управління НКВД

СРСР створювався Відділ трудових колоній для неповнолітніх,

який мав займатися організацією трудових колоній та приймальни-

ків-розподільників для неповнолітніх, очолювати шкільну, вироб-

ничу та навчально-виховну роботу. У складі Відділу функціонували

наступні відділення: організаційне із сектором особового складу

трудових колоній та приймальників-розподільників, навчально-

виховне відділення із сектором обліку та розподілення дитячих

контингентів, виробниче відділення із сільськогосподарським та

промисловим секторами, відділення постачання та збуту, фінансо-

во-планове відділення. В НКВД союзних республік у структурі

адміністративно-господарського управління/відділу теж організо-

вувалися подібні Відділи. Начальником Відділу трудових колоній

для неповнолітніх НКВД СРСР призначався П. Перепьолкін, поміч-

никами П. Алтарьов та А. Ніколаєва.

     Керівництву Відділу доручалося до 1 липня 1935 р. прийняти

на баланс від наркомату освіти СРСР, РНК союзних та автономних

республік, крайових та обласних виконкомів приймальники-розпо-

дільники і трудові колонії, від ГУЛАГу НКВД СРСР — трудові

колонії для неповнолітніх за виключенням трудових колоній, які

знаходяться в таборах.

     Отже, створення системи спеціальних дитячих закладів в струк-

турі НКВД СРСР передбачало «перевиховання» дітей всіх соці-

альних груп, формування у них «комуністичного світогляду».

Паралельно здійснювалася їх експлуатація. Наявність відділення

постачання та збуту та фінансово-планове відділення у складі

Відділу трудових колоній для неповнолітніх НКВД СРСР свідчить

про участь дитячих виробничих майстерень у промисловому вироб-

ництві. Так, державний виробничий план дитячих трудових коло-

ній у 1936 р. складав 135 млн. крб.13 Таким чином, головний

принцип сталінського ГУЛАГу — бути самоокупним — поширю-

вався і на дитячі заклади. В таких умовах важко уявити дотриман-

ня 4-х годинного робочого дня, техніки безпеки, матеріально-тех-

нічного забезпечення тощо.

      Звичайно, умови життя спонукали дітей до втеч. За інформа-

цією Адміністративно-господарського управління НКВД СРСР

І. Островського від 31 жовтня 1935 р. лише у серпні місяці з дитя-

чих закладів НКВД України зафіксовано 1380 втеч14.

Якщо до «великого терору» органами НКВД СРСР діти репресо-

ваних громадян розглядалися як «безпритульні» та «бездоглядні»,

то в оперативному наказі No 00447 НКВД СРСР «Об операции по

репрессированию бывших кулаков, уголовников и др. антисовет-

ских элементов» від 30 липня 1937 р. члени сімей репресованих

за першою та другою категорією підлягали як мінімум обліку.

     Сім’ї засуджених громадян за першою категорією автоматич-

но виселялися з Москви, Ленінграду, Києва, Тбілісі, Баку, Ростова-

на-Дону, Таганрогу, з районів Сочі, Гагри і Сухумі та прикордонних

районів СРСР. Якщо чекісти вважали членів сім’ї репресованого

здатних «до активних антирадянських дій», то постановою «трій-

ки» вони направлялися до табору чи трудові поселення. Виселенню

підлягали також і неповнолітні члени сім’ї.

     Але масштаби «великого терору» постійно зростали, автома-

тично збільшувалося коло сімей, невдоволених діями вищого

партійно-державного керівництва СРСР. Численні скарги на без-

підставні арешти сотнями надходили до лідерів ВКП(б), Голови

РНК СРСР.

Тому 15 серпня 1937 р. з’явився оперативний наказ НКВД

СРСР No 00486 «Об операции по репрессированию жен и детей

изменников родины». Він передбачав арешти членів сімей грома-

дян, репресованих військовою колегією і військовими трибуналами

за першою та другою категоріями, починаючи з 1 серпня 1936 р.

Наказ яскраво засвідчив устремління Сталіна та його оточення в

контексті приготувань до майбутніх збройних конфліктів позбутися

потенційної небезпеки однієї із складових «п’ятої колони» — сімей

репресованих громадян.

Наказ детально інструктував співробітників органів державної

безпеки стосовно практики вилучення дітей. Чекісти складали

два списки (діти дошкільного віку та до 15 років), де вказували

кількість дітей, їх вік. Згідно оперативного наказу, діти автома-

тично вважалися сиротами.

    Окремо надавалася характеристика на дітей старше 15 років,

здатних «на соціально небезпечні та антирадянські дії». На таких

підлітків заводилися окрема слідча справа. Подальшу долю непов-

нолітнього вирішувала Особлива нарада НКВД СРСР. В залеж-

ності від віку, ступеня небезпеки і можливостей «виправлення»,

діти підлягали ув’язненню в табори, виправно-трудові колонії та

дитячі будинки особливого режиму наркоматів освіти союзних

республік. На жаль, поки не вдалося встановити — коли з’явилися

«дитячі будинки особливого режиму наркомату освіти». Можливо,

вони були створені нас основі існуючих дитячих будинків, можли-

во — це цілком нові дитбудинки. Персонал дитячого будинку,

який приймав дітей, перевірявся місцевим УНКВД на предмет

політичної благонадійності.

     Наркоми внутрішніх справ республік і начальники УНКВД

країв та областей повідомляли по телеграфу особисто заступника

начальника АГУ НКВД СССР М. Шнеєрсона списки дітей, які

підлягали вилученню. В списках вказувалося прізвище, ім’я по-

батькові, рік народження, клас навчання. У списках діти комп-

лектувалися так, щоб у один і той самий дитячий заклад не потра-

пили діти, які були родичами чи знайомими.

     Так, за свідченням Л. Бачук (Столярової), уродженки Харкова,

після арешту у листопаді 1937 р. батька та вислання матери її

спочатку направили до Харківського приймальника-розподільни-

ка, а згодом до Чернігівського дитячого будинку. Її брат змушений

був залишити школу і поїхати на Донбас. Спроби зв’язатися з

братом натикалися на заборони персоналу15. Таким чином, підтвер-

джується теза про свідоме вилучення дітей у батьків та виховання

свого роду «радянських яничарів».

      Після отримання списків заступник начальника АГУ НКВД

СРСР особисто розподіляв дітей по дитячим закладам. Телеграфом

він повідомляв наркомів НКВД республік та начальників УНКВД

про направлення певних дітей у визначенні ним будинки. Копія

телеграми направлялась завідуючому дитячого закладу і була

підставою для прийому дітей. Свідоцтво про народження дитини,

де вказувалися місце народження та батьки запечатувалося у окре-

мий конверт і зберігалося у керівника дитячого закладу. Але типо-

вими були випадки, коли діти прибували без документів. Так,

начальник УНКВД по Чернігівській області А. Єгоров 23 липня

1938 р. повідомляв заступника наркома НКВД УРСР І. Шапіро,

що з Дніпропетровського УНКВД в Борзненський дитбудинок

прибуло 80 дітей, з них 33 — без документів, з Київського

УНКВД — 23 дитини, Вінницького УНКВД — 6 дітей16.

Аналіз опублікованих свідчень показав, що дітей намагалися

направляти у сусідні республіки, мінімум у сусідні області. Зок-

рема, діти з Москви направлялися в Дніпропетровський, Тара-

щанський дитячі будинки, із Харкова — до Чернігова, із Магні-

тогорська — до Уральська, з Владивостока — до Одеси тощо17.

     Наказ зазначав, що начальники УНКВД визначають лише

перелік дитячих будинків та ясел наркомату охорони здоров’я, де

розміщували дітей до 3-річного віку. Вони знаходилися у населених

пунктах, де проживали засуджені. Дітей у віці від 3 до 15 років

передавали у дитячі будинки наркомату освіти поза Москвою,

Ленінградом, Києвом, Тбілісі, Мінськом, приморськими та прикор-

донними містами. Новонароджені діти перебували з матерями у

таборах до 1–1,5 річного віку, потім передавалися до дитячих ясел.

Діти репресованих обов’язково обліковувалися в АГУ НКВД

СРСР та підлягали політичному контролю (настрої, поведінка

тощо). Спочатку оперативне обслуговування підлітків та персо-

налу дитячих закладів оперативним наказом НКВД СРСР No 00284

від 4 серпня 1935 р. покладалося на апарат Особливоуповноваже-

нного. З 11 лютого 1938 р. згідно наказу наркома внутрішніх справ

СРСР No 0058 «Про агентурно-оперативне обслуговування трудових

колоній НКВД для неповнолітніх та приймальників-розподільни-

ків» робота покладалася на районні та міські апарати УГБ НКВД.

В штаті колонії вводилася нова посада заступника начальника по

оперативній частині. Він підпорядкувався відповідному місцевому

апарату УГБ НКВД. При необхідності слідчі справи на підлітків

через районні та міські апарати УГБ НКВД направлялися на

«трійку» УНКВД або через відділ трудових колоній на Особливу

нараду НКВД СРСР19. Чекісти намагалися виявити настрої під-

літків, спроби втеч, запобігти встановленню контактів з родичами чи

спробам прояснити долю батьків та вияснити власне походження.

Типовими стали свідчення про зміну, за різних обставин, пріз-

вищ та імен дітей. Зокрема, у міжнародному історико-просвітниць-

кому правозахисному товаристві «Меморіал» у Москві зберігаються

листи колишніх дітей репресованих. Так, Євгенія Дальська, 1933 р.

народження, народилася у м. Кузнецьк (область чи край не вка-

зані). При отриманні паспорту у 1949 р. у паспортному відділку

МВС колишній вихованці дитячого будинку Ульяновської області

сказали, що у свідоцтві про народження написані два прізвища.

Після нечисленних консультацій з керівництвом дитячого будин-

ку та місцевим апаратом МГБ їй видали паспорт на ім’я Євгенії

Дальської. Після випуску з дитячого будинку свідоцтво про народ-

ження їй відмовилися видати. У паспорті їй вказали номер свідоцт-

ва про народження. Після звернення до відповідного відділу ЗАГСу

про видачу копії свідоцтва про народження, співробітники установи

відповіли, що під вказаним номером числиться зовсім інша особа20.

Хоча при реалізації оперативного наказу НКВД СРСР No 00486

«Об операции по репрессированию жен и детей изменников роди-

ны» співробітники органів державної безпеки прораховували мож-

ливу кількість «дитячого контингенту», але масштаби репресій

постійно зростали. Автоматично збільшувалася кількість дітей,

які підлягали розміщенню у спеціальних дитячих закладах. Нар-

ком НКВД СРСР М. Єжов 1 червня 1938 р. у листі до голови РНК

СРСР В. Молотова писав, що починаючи з липня 1937 р. по 10

«Дитячий ГУЛАГ» в контексті політики державного терору... 199

травня 1938 р. НКВД СРСР направило у дитячі будинки наркома-

ту освіти 15347 дітей21 репресованих батьків. Єжов просив голову

уряду СРСР виділити асигнування на вилучення (арешт) та розмі-

щення додатково 5000 «дитячого контингенту». Керівник НКВД СРСР

планував розмістити в РСФРР — 3000, в УРСР — 2000 дітей. На

етапування дітей НКВД СРСР просив виділити додатково 1525000крб.22

З вказаної суми на залізничні квитки для дітей планувалося витра-

тити 300 тис., на супроводжуючих осіб — 600 тис., харчування дітей

в дорозі — 250 тис., добові супроводжуючих — 375 тис. крб.23 Голова

РНК СРСР В. Молотов 9 серпня 1938 р. підтримав ініціативу М.Єжова

і додаткові кошти для етапування дітей були виділені.

Однак, розміщення дітей у дитячих будинках наркомату освіти

СРСР виявилося дещо складною проблемою. Голова РНК РСФРР

М. Булганін вважав за можливе розмістити заплановану кількість

дітей (3 тис.) в існуючих дитбудинках без додаткових асигнувань.

На відміну від російського колеги, голова РНК УРСР Д. Корот-

ченко у листі до В. Молотова від 28 червня 1938 р. зазначив, що

розміщення 2000 дітей можливе лише за умови створення додатко-

вої мережі дитячих будинків, оскільки «діючі вже перевантажені».

Тому необхідно виділити із державного бюджету додаткове фінансу-

вання у розмірі 2650000 крб. Він надав навіть калькуляцію видат-

ків на утримання дітей, починаючи з 1 липня 1938 р. (див. табл. 1.)24

Норма витрат поточного утримання на одну дитину

у дитячому будинку (з 1 липня 1938 р.)

    Така категорична позиція українського уряду була зумовлена

переповненням дитячих будинків наркомату освіти дітьми репресо-

ваних батьків. Через перевантаженість дитячих будинків, брак

матеріально-фінансових ресурсів діти страждали від недоїдання,

були погано одягнені, розміщувалися у непристосованих приміщеннях.

Наркомат НКВД ССР був повністю поінформований про умови

перебування дітей. Заступник наркома НКВД СРСР М. Фриновсь-

кий у наказі No 00309 від 20 травня 1938 р. відзначав: «В детских

домах системы Наркомпроса, где размещены дети репрессирован-

ных врагов народа, имеют место грубейшие политические извраще-

ния в деле содержания и перевоспитания детей репрессированных

родителей. Извращения эти являются результатом того, что Нарко-

мпросы не занимаются этими детдомами, а НКВД союзных респуб-

лик совершенно недопустимым образом выпустили из своего поля

зрения эти важнейшие объекты.

Делу правильного политического воспитания этих детей и сох-

ранения здоровой советской обстановки в указанных детдомах не

уделяют почти никакого внимания, в результате чего в ряде дет-

ских домов имеет место враждебное отношение к детям репрессиро-

ванных, переходящее в случаи прямого издевательства над ними».

Керівництво НКВД СРСР непокоїла грубість персоналу, пос-

тійні нагадування підліткам, що вони «діти ворогів народу»25. В

такій ситуації головне завдання «радянського колективного вихо-

вання» — забуття батьків та «малої батьківщини» і перетворення

у члена нової спільноти «радянська людина» було нездійсненим.

Паралельно М. Фриновський вимагав припинити створювати

дітям репресованих привілейовані умови: «Одновременно в ряде

детских домов детям репрессированных родителей создают в срав-

нении с остальными детьми детдомов особые привилегированные

условия в части питания, одежды, режима и т.д., выделяя на эти

цели дополнительные ассигнования сверх бюджета, что совершенно

недопустимо».

    Враховуючи існуючі перекручення, М. Фриновський вимагав:

«Первое — немедленно обеспечить оперативное, агентурное обслу-

живание детских домов, в которых содержатся дети репрессирован-

ных родителей.

Второе — своевременно вскрывать и пресекать всякие антисо-

ветские, террористические намерения и действия, в соответствии

с приказом НКВД No 00486.

Третье — одновременно обеспечить правильный режим питания

детей репрессированных, своевременно пресекая имевшие место

издевательства над детьми, также попытки воспитательского соста-

ва детдомов создавать враждебную обстановку вокруг детей репрес-

сированных.

Устранить привилегированное положение, созданное в некото-

рых домах для детей репрессированных родителей в сравнении с

остальными детьми.

Четвертое — проверить руководящий состав и кадры воспита-

телей детдомов, очистив их от непригодных работников»27. Він

попередив наркомів НКВД союзних республік, начальників крайо-

вих та обласних УНКВД про особисту відповідальність стосовно

умов утримання дітей репресованих батьків.

     Масові вилучення дітей у репресованих батьків припинилася

лише після наказу НКВД СРСР No 00689 від 17 жовтня 1938 р.

Тепер дружина репресованого громадянина підлягала арешту лише

у випадку наявності підтверджених даних про «співпрацю із за-

судженим», «була в курсі контрреволюційної роботи чоловіка»

чи «її висловлювання можуть бути розцінені як соціально небез-

печні та політично сумнівні». При арешті дружини, порядок на-

правлення дітей залишався відповідно до наказу НКВД СРСР

No 00486 від 15 серпня 1937 р. «Об операции по репрессированию

жен и детей изменников родины»28.

Але проводячи операцію по «репресуванню дружин та дітей

зрадників Батьківщини» згідно оперативного наказу НКВД СРСР

No 00486 керівництво НКВД не брало до уваги, що стаття 46 Вип-

равно-трудового кодексу передбачала можливість знаходження

разом матерями дітей віком до чотирьох років.

Крім того, іноді під арешт потрапляли вагітні жінки чи за різних

обставин вагітніли вже у таборі. Були випадки направлення жінок

разом з дітьми до табору тощо. Стаття 46 Виправно-трудового кодек-

су обумовлювала наявність спеціальних організованих табірних ясел.

Таку невідповідність помітили лише у 1939 р. при наркомі

НКВД СРСР Л. Берії. У доповідній записці Голові РНК СРСР В.Мо-

лотову від 20 березня 1939 р. він писав, що в умовах табору не мож-

ливо організувати дитячі заклади для дітей віком від 1,5 до 4 років та

забезпечити їх відповідним вихованням, харчуванням та доглядом.

За домовленістю керівництва Головного управління таборів

НКВД СРСР та наркомату освіти СРСР частину дітей передали у

відповідні «цивільні» дитячі заклади, де їх утримуватимуть до

кінця строку покарання матері. Л. Берія вважав, що «перебування

дітей в умовах виправно-трудового табору погано впливає на мо-

ральний та фізичний стан дитячого організму. Побутові та виробни-

чі обставини, в яких знаходиться матір, позначається на дітях,

що народжуються в таборах. Серед новонароджених ми маємо

велику кількість дітей з уродженими вадами, недоношених та

атрофічних, які вимагають спеціального догляду та особливого

харчування. При відсутності спеціального кваліфікованого медич-

ного та виховного персоналу, відповідно обладнаних дитячих зак-

ладів, а також необхідних особливих умов для нормального і пра-

вильного розвитку дітей ми маємо підвищену захворюваність і

смертність серед них, в основному на ґрунті неправильного харчу-

вання та догляду».

    Намагання персоналу таборів передати дітей у відповідні дитячі

заклади поза межами табору натикалися на опір матерів, які по-

силалися на статтю 46 Виправно-трудового кодексу.

    Адміністрація таборів була ознайомлена з постановою політбю-

ро ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про арешти, прокурорському нагляді

та ведення слідства та наказом НКВД СРСР No 00762 про порядок

виконання постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 17 листопада

1938 р. «Про арешти, прокурорський нагляд і проведення слід-

ства»30. До того ж, співробітників органів державної безпеки у

1939 р. арештовували за «порушення соціалістичної законності»

під час виконання оперативних наказів у 1937 — 1938 рр. Тому

адміністрація таборів, намагаючись формально дотримуватися

чинного законодавства, поставила питання перед центральним

керівництвом НКВД про долю малолітніх в’язнів. «Ціну питання»

складали біля 4500 дітей ясельного віку, які знаходилися в табо-

рах ГУЛАГу31.

    Л. Берія пропонував законодавчо закріпити через Указ Президії

Верховної Ради СРСР право органів НКВД СРСР закріпити відлу-

чення дітей віком від 1,5 до 4 років від матерів та передавати до

дитячих закладів. Матері отримали право залишати дітей лише

на період кормління груддю. Проект Указу передбачав організацію

ясел при таборах та колоніях НКВД для дітей віком до 1,5 років32.

Ініціативу наркома НКВД СРСР Л. Берії 7 квітня 1939 р.

підтримав нарком юстиції СРСР М. Ричков. Він не заперечував

проти ініціативи НКВД СРСР, однак пропонував здійснити такі

зміни через постанову РНК СРСР без вказівки щодо зміни статті

46 Виправно-трудового кодексу. М. Ричков визнав, що багато норм

Виправно-трудового кодексу застарілі і взагалі не виконуються,

хоча формально він не відмінений33.

На розгляд до В. Молотова документи потрапили лише 22 трав-

ня 1939 р. Секретаріат РНК СРСР пропонував Голові РНК прий-

няти пропозицію наркома НКВД СРСР Л. Берії з поправкою нарко-

ма юстиції СРСР М. Ричкова. Був навіть підготовлений проект

постанови РНК СРСР. Однак, на засіданні РНК СРСР 7 червня

1939 р. питання було знято з розгляду34. Л. Берія був присутній

на засіданні і напевно погодився з рішенням РНК.

Враховуючи подальшу практику вилучення дітей від 1,5 віку

з таборів ГУЛАГу та передачу їх у дитячі заклади наркомату освіти

СРСР, РНК не визнало необхідним приймати постанову, яка б

формально суперечила Виправно-трудовому кодексу.

Сам кодекс розцінювався як «велике досягнення» радянської

карально-виховної системи, заснованої на ідеї «виховання працею

на благо радянської батьківщини». Тому посилення режиму утри-

мання в’язнів могло означати лише крах цієї ідеї. Водночас, діяли

таємні нормативні акти НКВД СРСР, які передбачали відлучення

дітей з 1,5 річного від матерів.

Отже, каральна політика більшовиків спрямовувалася на руй-

нування «соціально чужих сімей», відрив дітей від батьків і переда-

чу їх у відповідні дитячі та виправно-трудові заклади для формуван-

ня більшовицького світогляду та «комуністичного виховання».

В структурі НКВД СРСР був створений спеціальний відділ,

який керував не лише «перевихованням» дітей-правопорушників,

а й дітей «ворогів народу». Основу «соціалістичного перевихован-

ня» складала експлуатація дитячої праці у виробничих майстернях

дитячих будинків та трудових колоній. Поряд з наркоматом освіти

СРСР органи державної безпеки були відповідальними за вихован-

ня дітей «соціально чужих категорій» та «ворогів народу».

Практика «перевиховання» дітей яскраво продемонструвала

намагання вищого партійно-державного керівництва СРСР вихова-

ти свого роду «радянських яничарів», позбавлених роду-племені

та Батьківщини. Вони мали стати провісниками нової спільно-

ти — «радянського народу».