ЖІНОЧІ ЗАВОРУШЕННЯ ЯК ЗАСІБ БОРОТЬБИ ЗА ВИЖИВАННЯ СВОЇХ ДІТЕЙ У 1932-1933 рр. (НА МАТЕРІАЛАХ ПОДІЛЛЯ) А.І. Гринько

Висвітлюється питання участі жінок Поділля у акціях непокори, зривах хлібоздач, “волинках” та ін. заходах з метою порятунку своїх родин під час голодомору 1932-1933 рр. Аналізуються основні вимоги та методи такої боротьби, її вплив на виживання дітей.

Ключові слова: Поділля, голодомор, “волинки”, активіст, колгосп, хліб, хлібозаготівля.

Часто говорячи про Голодомор 1932-1933 рр., ми символізуємо його з покірністю українського народу, який сліпо, не чинячи ніякого опору, ні активних, ні пасивних його форм, чекав на своє фізичне винищення. І в дійсності, радянська влада настільки сильно скувала українське селянство різними декретами, постановами, наглядовими та внутрішніми органами, загороджувальними загонами, що опиратися було просто марно. Проте опір був. В документах Вінницького та Хмельницького державних архівів можемо зустріти відомості про так звані “волиночні” тенденції, “небільшовицькі настрої”, “бандитизм” серед селян Поділля. Дану проблему розглядали історики О.М. Завальнюк[1], Рибак І.В.[2], Шульга І.Г[3], Воронцов О., Кичак А.[4] Не може не зацікавити той факт, що в більшості архівних справ зачинателями таких явищ визначають саме жіноцтво. Пояснити це можна, напевне, досить просто: жінки намагалися в такий спосіб врятувати своїх дітей, а їх почасти в сім’ях було не менше 5; існувало переконання, що за дану діяльність жінка отримає менше покарання, ніж чоловік, та ін. 

 Однак, напевне, до основних причин слід віднести ту, що матері, які самі вже були знесилені голодом, із останніх сил намагалися врятувати власних дітей. Вони благали ак­тивістів, представників місцевої влади, членів “буксирних” бригад залишити хоч склянку зерна для голодної малечі. Жінки сміливо і відверто говорили й кричали на зборах про своє горе, про смертельну небезпеку для дітей. А коли переконувалися, що ніхто їх не слухає і не збирається їм допомогти, жінки-матері нападали на колгоспні комори, їдальні громадського харчування, склади “Заготзерна”, винокурні й забирали збіжжя та продукти харчування. А коли розуміли, що лихо вже чатує на їхніх дітей, починали діяти більш рішуче. У с. Щурівцях Мосійчук Марія довгий час ходила по селу і кричала: “Ми здихаємо з голоду”, дивлячись, що це їй не допомагає, вона привела своїх чотирьох дітей в канцелярію колгоспу та заявила: “Їсти в мене нічого, я сама також здихаю з голоду, годуйте ви їх”. Звичайно, в колгоспах часто також не було ні харчів, ні спеціальних приміщень, а тому дітей випроваджували додому. Правління колгоспу видало для дітей хліб та відправило їх додому, після чого до них повернулася мати. Наслідком цього стали розмови жінок-матерів по селу: “Ще тиждень-два і ми всі так зробимо”. Часто-густо батьки, які не в змозі були чути дитячий плач, ані допомогти змученим дітям, кінчали життя самогубством[5].

На Поділлі, де було біля 2,5 тисяч сіл, в одному Плисківському районі, за даними на 30 липня 1933 р., налічувалося 459 дітей, які втра­тили батьків, родичів, опікунів. Частину сиріт вси­новляли, приймали до себе односельці, малодітні родини. Безпритульних дітей, які потрапляли до міста, міліція відправляла за міс­цем проживання, а   сиріт – в дитячі розподільники. В Проскурові, наприклад, в кінці червня затримано 307, а в липні — 1340 безпритульниих. Вони ледве трималися на ногах. Найбільше дітей потрапляло в регіон із сусідніх Уманського, Погребищенського, Жашківського, Плисківського, Ставищенського та інших районів те­перішніх Вінницької, Київської та Черкаської областей[6].

Радянська влада в цей час відпускала досить великі кошти на організацію дошкільних закладів, але повністю задовольнити зростаючі потреби не змогла. До будівництва дитячих садків почали залучати широку громадськість. З ініціативи трудящих був організований “дошкільний похід”, метою якого було максимально охопити дошкільними закладами дітей трудящих, поліпшити їх побут, виховання та в першу чергу, харчування. Даною справою опікувався особисто Г.І. Петровський[7].

Зимою 1932-1933 рр. на Поділлі, як і по всій Україні розпочався масовий голод. Вимирали почасти цілими сім’ями. Це був основний спосіб зламати опір селян колективізації[8].

Голодне лихоліття, яке випало на долю українського народу, найбільше вдарило по дітях. Згідно тогочасних нормативних документів діти виявилися найбільш незахищеною групою суспільства, оскільки для них не передбачалося нарахування продуктів харчування. Це не стосується окремих груп професій, коли хліб прописувався для них та для їх утриманців. За переписом 1926 р., діти віком до 14 років становили 38% сільського населення, тобто більше третини, а до 4 років – 16%, це ті кому  у 1933 р. було б по 10 років[9].

На Поділлі почали з’являтися випадки дітовбивства матерями. У липні 1932 р. селянка з Вінницької області зарізала трирічного сина, а його м’ясо виміняла на курячі яйця. Були факти, коли для порятунку решти дітей матері вбивали одне з них. Зокрема випадок, коли жінка у лютому 1933 р. залишила троє дітей, а сама вийшла. Двоє з них вбили молодшу сестру, відрізали їй голову і сирим їли м’ясо своєї жертви сестри. Цей образ увійшов в українську літературу, як образ матері-жінки  у поемі М. Руденка “Хрест”. Христя, що у голодному мареві промовляє:

А я діточок побила, 

До схід сонця поварила,

Трактористу-молодцю

Наробила холодцю.

 Їж, Іване! Пий, Іване!

Хай коханнячко не в’яне!

Ти ж казав: якби сама…

Подивись, дітей нема.

Їж, коханий, не барися.

Виплюнь пальчики Орисі,

Від синів та від дочок

Тільки жменька кісточок.

Душі їх пішли до раю.

Я ж останки позбираю

Тай землиці їх віддам.

Всі ми будемо отам![10]

І в дійсності найбільшим жахіттям голодомору виявилася величезна смертність серед дітей. Для того щоб це явище зупинити, жінки почали знаходити шляхи порятунку –  неодноразово проривали кордони ДПУ у міста, де дітей підкидали біля дитбудинків, інтернатних установ або просто залишали, в таких випадках була хоча б якась надія на її можливий порятунок[11]. Селянки почали винаходити всі можливі і неможливі способи прогодувати родину. Так Ткаченко Галина Іванівна, 1925 р. н., згадує: “Нашу сім’ю скотомогильник рятував. Коли здохне кінь чи корова у колгоспі, батько з братами запримітять і вночі підкрадуться до ями, відрубають стегно та несуть додому. Мама потім 2-3 дні вимочувала у воді і лише тоді варили та їли. Хоча і це мало врятувало. Першим померли молодші сестрички: Ганна, Люба і Ната, потім брат Михайло і мама…[12] ”

Заради порятунку сімей жінкам доводилось терпіти неабиякі муки – як свідчить доповідна записка завідувача секретною частиною обкому КП(б)У Щеткіна прокурору Вінницької області Черніну “Про накладення штрафів на селян в с. Гатки”, уповноважений РПК, завідуючий поштовим відділенням Ясинський, голова Гатицького колективу Яремчук і працюючий в бригаді Киричук при “штабі” відвели спеціальну кімнату, в яку садовили нездатчиків хліба, при цьому кімната була попередньо напалена, як баня. Після декількох годин тримання ув’язнених у такій кімнаті їх кидали у холодний і мокрий підвал, де, як зазначалось, “не було жмуту соломи”. У примітці було відзначено, що серед таких ув’язнених більша частина були жінки[13].

Як звітував начальник Вінницького обласного відділу ГПУ Левицький, в багатьох селах мають місце “волиночні настрої”. Частина сімей намагалися залишити села. Сажієнко М. зі своєю дружиною Ніною, виїхавши із села, залишили 5-х дітей, старшому з яких було 11 років. Перед тим, як поїхати, Ніна Сажієнко наказала дітям натопити піч та закрила димохід – маючи на меті смерть від чаду[14]. В с. Осична (Вінницька обл.) 1932 р. селянами був проведений масовий розбір картоплі з кагату, що належала колгоспу ім. Молотова. Юрба зуміла винести до 80 пудів картоплі. Розбір зупинили активісти села та міліція. В селі Максимівка колгоспники розібрали посівний матеріал колгоспу “Червоний прапор”, юрба нараховувала 80 осіб. На наступний день, коли активісти села розшукували картоплю, середнячка Дука Анастасія організувала жінок в кількості 80 осіб, які зірвали замок з іншого погреба та винесли картоплю звідти. Зупинили їх лише активісти та міліція. Тоді Дука організувала ще одну групу, яка ходила вслід за активістами та вимагала проведення обшуків у них вдома[15].

В Тульчинському районі дружини,  як відмічено “зажиточних середняків” Лисового Івана і Преподобного Івана,  прийшли демонстративно в сільську раду, принісши з собою конопляні паляниці. Демонструючи їх перед присутніми, стали промовляти: “Дивіться, що ми їмо, якби ми мали хліб, то хіба ми б їли це? Зерна в нас немає і сіяти ми не будемо. Сій чи не сій, їсти цього хліба ти не будеш.” В Брацлавському районі в селі Бортники Присяжнюк Ірина, активістка, заявила: “Даремно ми ходимо по хатах за насінням, ні в кого хліба немає, так само і в колгоспі, де в кого ще по 2-3 кошики картоплі є, і як з’їдять, то невідомо, що далі буде, настрій у всіх дуже поганий, всі кричать не треба сіяти, а треба хліба”.  В цьому ж селі Плохотнюк Ганна говорила про те, що вже далі так терпіти не можна, будемо когось різати або хай нас ріжуть, для голодних все одно, а тут ще якийсь дурний вигадав сіяти[16].

 В Кандалинському колгоспі (Ільїнецький район Вінницька область) відбувся “наліт” на поле цукрових буряків, що знаходилося в 2-х кілометрах від села, значна частина буряків була розібрана. Учасників було 150 осіб, більша частина, як свідчить документ – жінки[17].

На території Пчілянського винзаводу (знаходився в 2 км  від м. Теплик), 14 березня 1932 р. з’явилася група в кількості 300 осіб, в більшості жінки молодшого віку з мішками та ряднами, і намагалася в організованому порядку розібрати кукурудзу, що зберігалась на території заводу. Жінки не зупинилися навіть після арешту 25 осіб з даної групи[18].

 Керівник Вінницького обласного відділу ГПУ Левоцький у своїх повідомленнях неодноразово заявляв, що в селах районів області масовими стали розбори посівматеріалів селянами, і в цій справі жінки виступають набагато активніше, ніж чоловіки При цьому ніяка роз’яснювальна робота не допомагає. Так в Томашпільському районі в с. Стіна жіночою “волинкою” було розгромлено 2 магазини, при цьому забрано 510 пудів різного зерна. Перший розгром магазину відбувся 10 квітня, коли декілька жінок скористалися відсутністю охорони, розбили стіну магазину і винесли біля 200 пудів зерна. 11 квітня активістами було повернуто назад 20 пудів винесеного ячменю та кукурудзи, однак до вечора цього ж дня жінки повторили “волинку” та розібрали зерно. Одна з жінок, що підбурювала продовжити “волинку”, Пентюк Ганна запропонувала розгромити вітряний млин, де знаходилося  ще 1500 пудів зерна. Дану акцію владі вдалося зупинити шляхом озброєної охорони. Ініціаторів жіночої волинки було передано виїзному судові.  6 осіб отримали від 1 до 4 років ув’язнення[19]. Після даного заходу, як свідчать документи, обстановка в селі дещо розрядилась.

Доповідна записка завідуючого сектором інформації Вінницького обкому КП(б)У про “волинки” та терористичні акти свідчить, що вони з приходом весни-літа 1932 р. вони стали масовим явищем. Так у Славутському районі в с. Потереба та Піддубці було розгромлено колгоспні комори, особливо тенденція до таких акцій помічається серед жінок. В с. Сопені Погребищенського району жінки розібрали солому-гороховиння та намагалися розбити млин, де було 50 пудів мірчука. Групою керувала, як зазначається в документі, дружина бандита Андрійчука з банди Крайченко.[20]  В організації, участі та проведенні “волинок”, як спостерігається, брали участь навіть дружини членів КП(б)У. Неодноразово було зафіксовано випадки нападу жінок на адміністративні будівлі і при цьому мета захоплення хліба чи продуктів харчування не стояла. Зокрема напади здійснювались на будинки голів колгоспів, сільські ради, канцелярії, де чітко і організовано ставились конкретні вимоги: видача хліба, зменшення збору зерна, проведення обшуків в будинках активістів та ін. У випадку невиконання жінки погрожували зруйнувати згадані будинки та установи. При цьому слід також зауважити, що кількість жіноцтва в таких походах могла сягати більше 500 осіб.

Матері загрозу своїм дітям бачили не тільки у владі, яка вимела продукти харчування з домівок, а й у таких же голодуючих людях і намагалися вберегти дітей від них. Згадує Патлатюк Ганна Василівна с. Лісове Барського району Вінницької обл..:“…1933 р. Одного разу до нас додому прийшла сусідка.  Я вмостилася в неї на колінах. Вона мене обмацала та й каже мамі: “Нехай Ганна принесе мені кваску на борщ, а я їй дам гребінець та стрічку в коси.” Я аж підскочила від радості. А мати каже: “Принесе Марійка, на 2 роки старша, а то Ганя ще заблукає”. Сусідка довго не погоджувалась. Мати не відпустила ні мене, ні Марійку. Наступного дня сусідка заманила до себе додому хлопчика Грицька, після чого він пропав[21]. Як наслідок, в частини жіноцтва Поділля проти цих явищ виникає своєрідна боротьба. В архівних документах згадуються самосуди над особами, які займалися канібалізмом. При цьому частина таких судів закінчувалася для них забиттям до смерті.

Форми опору жіноцтва були різними. Зокрема щодо пасивних, то, на сторінках опублікованих джерел знаходимо такі – “… м. Брацлав. Вчителька єврейської трудової школи Розенфельд була послана на копку буряків. Після повернення в розмові із вчителькою тієї ж школи сказала їй наступне: “В селі хліба немає, багато селян харчуються лише картоплею та буряками. Якщо виконати план хлібозаготівлі на 100%, то це означає вимести все, навіть насіння, а районне керівництво ніякої уваги на реальність планів хлібозаготівлі не звертає”. В с. Бортники жінка Лучинського Митра Маланка (біднячка) в розмові про хлібозаготівлю сказала: “До партії пролізли всі кулаки та пани і мстять біднякам за те, що колись забрали у них землю, а тому забирають хлібозаготівлю до останнього зерна”[22]. Таких випадків можна знайти сотні.

Та не боялося жіноцтво вчиняти і активні кроки. Селянка Гайдощук із     с. Григорівка в Староконстянтинівському районі ходила по хатах та агітувала за вихід з колгоспу в масовому порядку, тоді місцевій владі нічого не залишиться, як роздати землю. Після агітації селянки-біднячки до колгоспу надійшло кілька заяв про вихід з нього, однак їх до розгляду не взяли, бо всі були написані одним почерком[23] (хоча факту підробки могло і не бути, оскільки враховуючи масову неписьменність, їх і в дійсності могла писати одна особа – авт.).

 В селі Тарноруда Волочиського району в зв’язку з продовольчими труднощами, як зазначалось в тих же звітах ДПУ, напередодні святкових днів 1 травня 1932 р., які співпали зі святом Великодня,   відбулися явища, що прийняли характер “волиночних тенденцій”. Жінки (25-50 осіб) приходили до колгоспу та вимагали видати хліб, бо вони та їх діти помирають з голоду. Після того, як керівництво колгоспу пояснило, що хліба немає, жінки погрожували розбити склади і забрати хліб самостійно, після чого позабирати своє майно з колгоспу. Така ситуація тривала кілька днів. 6 травня група жінок на чолі з дружинами колгоспників Вітка Йосипа, Ялового Василя, Свіжика Івана та ін. демонстративно подали заяви про вихід з колгоспу[24]. 10 травня 1932 р. біля будинку селянки Диндал Марії зібралися 30 осіб, і вона агітувала їх за негайний вихід з колгоспу. Після чого було вирішено зібрати збори колгоспників, на які прийшло 300 осіб, переважно жінки. На зборах вони підняли сильний шум та стали кричати: “Нас в минулому році пограбували і продовжують грабувати, поверніть наше майно з колгоспу і ми будемо господарювати, якщо ви не вмієте. Якщо не дасте хліба розгромимо склад і магазин”. До вирішення ситуації було залучено начальника прикордонного загону[25].

В трьох селах  Крижопільського району сталася ще така ситуація згідно донесення ДПУ: “ 15 травня 1932 р. група  жінок в кількості від 100 до 200 осіб приходили до сільських рад та, демонструючи випечений з жолудів хліб, говорили: “Дивіться, що ми їмо”! Як наслідок висунули такі вимоги:

 - негайно видати хліб для прохарчування;

 - негайно провести обшуки в будинках активістів;

- видати посівний матеріал для сівби.

Одна з груп згодом прийшла до будинку голови сільради та погрожувала, що, якщо хліба не видасть, зруйнують його будинок”[26].  Однак, говорити про те, що влада на ці акції ніяк не реагувала, не можна . Із вказаної групи було арештовано найбільших активісток, які згодом на допитах зізнаються, наприклад: Осянна Ганна, в тому, що ще до 1 травня бачила маленьку газету, на якій було зображено майбутнього царя та був заклик до скинення Радянської влади[27].  Суворо влада карала і жінок т. зв. “перукарів” (називали тих, хто зрізав колоски на колгоспних полях – авт.). Так з 10 по 20 липня 1933 р. у одному Затонському районі  на лаву підсудних за цей “страшний” злочин сіло 15 осіб. В тому числі і Торчинська Дарія, матір п’яти дітей віком від 1,5 до 13 років[28].

Наслідком кампаній захоплення врожаю чи акцій непокори жіноцтва Поділля ставали явища привернення уваги парткерівництва до проблеми голоду в першу чергу, дитячого. Прикладом є місячники оздоровлення дітей, що проводилися в Вінницькій області, спроби покращення харчування у навчальних закладах, допомога безпритульним дітям, які врятували, хоча і незначну кількість дітей[29]. Незначну, в першу чергу тому, бо самим сумним підсумком голодомору стало те, що на вересень 1933 р. за шкільні парти по республіці не сіло 2/3 учнів шкіл[30] Така ж тенденція спостерігалось по Поділлю. Виявлений архівний матеріал та опублікований матеріал повною мірою не дає уявлення про внесок жіноцтва у порятунок своїх родин від голодної смерті і масштаби такої роботи. Та хвала жінці-матері, яка зробила все від неї можливе для збереження найдорожчого на землі – життя дитини.

ПРИМІТКИ:

1. Завальнюк О.М. 1932-1933 роки на Хмельниччині // Подільська старовина: Зб. наук. праць (Під заг. ред. В.А. Косаківського). – Вінниця: Б.В., 1993. – С.228- 237; Його ж. Кам’янеччина і всеукраїнський голодомор 1932-1933 рр. // Кам’янеччина в контексті історії Поділля. Науковий збірник / Редкол.: Баженов Л.В., Винокур І.С., Грубі Г.Б. та ін. – Кам’янець-Подільський, 1997. – Т.2. – С.46-48; 2. Рибак І.В. Колективізація на Поділлі // Подільська старовина: Зб. наук. праць / Під ред. В.А. Косаківського. – Вінниця: Б.В., 1993. – С.218-227; 3. Шульга І.Г. Голод на Поділлі: До 60-річчя голодомору 1933 р. – Вінниця: Констант – ПРИМ, 1993. – 223 с.; 4. Воронцов О., Кичак А. Подільські діти 1933-го. – Вінниця, 1996. – 15 с.; 5. Шульга І.Г. Назв. пр. – С.128-129; 6. Там само. – С.140-141; 7. Народна освіта і педагогічна наука в УРСР (1917-1967). – С.198-199; 8. Рибак І. В. Назв. праця. – С.226-227; 9. Голодомори в Україні: 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947: Злочини проти народу / О.М. Веселова, В.І. Марочко, О.М. Мовчан. – 2-ге видання допов. – К.; Нью-Йорк: Видавництво М.П. Коць, 2000. – С. 121; 10. Там само. – С. 123-124; 11. Верстюк В., Тиліщак В. Юхновський І. Голодомор. Геноцид українського народу 1932-1933 рр. – К.: Видавництво імені О. Теліги, 2008. – С.6; 12. Там само. – С.21; 13. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО). – Ф. П.-136. – Оп.3. – Спр. 5. – Арк.11-13; 14.  Голод та Голодомор на Поділлі 1920-1940 рр. Збірник документів та матеріалів / Обласна редколегія науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією” (голова І.С. Гамрецький) / Автори-упорядники Р.Ю. Подкур, В.Ю. Васильєв, П.М. Кравченко, В.П. Лациба, І.П. Мельничук, В.І. Петренко. – Вінниця ДП “ДКФ”, 2007. – С.248; 15. Там само. – С.249; 16. ДАВО. – Ф. П.-136. – Оп.3. – Спр. 11. – Арк.1-7; 17. Голод та Голодомор на Поділлі 1920-1940 рр. Збірник документів та матеріалів. – С.259; 18. Там само. – С.259-260; 19. ДАВО. – Ф. П.-136. – Оп.3. – Спр. 13. – Арк.6-9; 20. Там само. – Арк.158-163; 21. Голод 1932-33 рр., 1946-47 рр. Вінницька область: Документи та матеріали Авт. упоряд. Ф.І. Винокурові, Р. Ю. Подкур. – Вінниця: Антекс У ЛТД, 1998. – С.58; 22. Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр. на Україні. Вінницька область. – Вінниця: ДП “ДФК”, 2008. – С.1062-1063; 23. ДАВО. – Ф. – П.-136. – Оп.6. – Спр. 218. – Арк.1-33; 24. Там само. – Оп.3. – Спр. 13. – Арк.35-36; 25.Там само. – Арк.36-39; 26. Там само. – Арк.31;  27. Там само. – Арк.32; 28. Завальнюк О.М. 1932-1933 роки на Хмельниччині. – С. 235; 29. ДАВО. – Ф. П.-136. – Оп.6. – Спр. 11. – Арк.11. 30. Верстюк В., Тиліщак В. Юхновський І. Голодомор. Геноцид українського народу 1932-1933 рр. – С.6.

---

[1] Завальнюк О.М. 1932-1933 роки на Хмельниччині // Подільська старовина: Зб. наук. праць (Під заг. ред. В.А. Косаківського). – Вінниця: Б.В., 1993. – С.228- 237. Завальнюк О.М. Кам’янеччина і всеукраїнський голодомор 1932-1933 рр. // Кам’янеччина в контексті історії Поділля. Науковий збірник / Редкол.: Баженов Л.В., Винокур І.С., Грубі Г.Б. та ін. – Кам’янець-Подільський, 1997. – Т.2. – С.46-48.

[2] Рибак І.В. Колективізація на Поділлі // Подільська старовина: Зб. наук. праць / Під ред. В.А. Косаківського. – Вінниця: Б.В., 1993. – С.218-227.

[3] Шульга І.Г. Голод на Поділлі: До 60-річчя голодомору 1933 р. – Вінниця: Констант – ПРИМ, 1993. – 223 с.

[4] Воронцов О., Кичак А. Подільські діти 1933-го. – Вінниця, 1996. – 15 с.

[5] Шульга І.Г. Назв. пр. – С.128-129.

       [6] Шульга І.Г. Назв. пр. – С.140-141.

[7] Народна освіта і педагогічна наука в УРСР (1917-1967). – С.198-199.

[8] Рибак І. В. Колективізація на Поділлі // Подільська старовина: Зб. наук. Праць / Під ре. В.А. Косаківський. – Вінниця, 1993. – С.226-227. 

[9] Голодомори в Україні: 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947: Злочини проти народу / О.М. Веселова, В.І. Марочко, О.М. Мовчан. – 2-ге видання допов. – К.; Нью-Йорк: Видавництво М.П. Коць, 2000. – С. 121.

[10] Голодомори в Україні: 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947: Злочини проти народу / О.М. Веселова, В.І. Марочко, О.М. Мовчан. – 2-ге видання допов. – К.; Нью-Йорк: Видавництво М.П. Коць, 2000. – С. 123-124.

[11] Верстюк В., Тиліщак В. Юхновський І. Голодомор. Геноцид українського народу 1932-1933 рр. – К.: Видавництво імені О. Теліги, 2008. – С.6.

[12] Верстюк В., Тиліщак В. Юхновський І. Голодомор. Геноцид українського народу 1932-1933 рр. – К.: Видавництво імені О. Теліги, 2008. – С.21.

[13] ДАВО. Ф. П.-136. – Оп.3. – Спр. 5. Доповідна записка завідувача секретною частиною обкому КП(б)У Щеткіна прокурору Вінницької області Черніну про накладення штрафів на селян. – Арк.11-13.

[14]  Голод та Голодомор на Поділлі 1920-1940 рр. Збірник документів та матеріалів /обласна редколегія науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією” (голова І.С. Гамрецький) / Автори-упорядники Р.Ю. Подкур, В.Ю. Васильєв, П.М. Кравченко, В.П. Лациба, І.П. Мельничук, В.І. Петренко. – Вінниця ДП “ДКФ”, 2007. – С.248.

[15] Голод та Голодомор на Поділлі 1920-1940 рр. Збірник документів та матеріалів /обласна редколегія науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією” (голова І.С. Гамрецький) / Автори-упорядники Р.Ю. Подкур, В.Ю. Васильєв, П.М. Кравченко, В.П. Лациба, І.П. Мельничук, В.І. Петренко. – Вінниця ДП “ДКФ”, 2007. – С.249.

[16] ДАВО. Ф. П.-136. – Оп.3. – Спр. 11. Спецповідомлення начальника Вінницького обласного відділу ГПУ В. Левицького секретарю Вінницького обкому КП(б)У  М. Алексєєву про “продовольчі утруднення” в районах області. – Арк.1-7.

[17] Голод та Голодомор на Поділлі 1920-1940 рр. Збірник документів та матеріалів /обласна редколегія науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією” (голова І.С. Гамрецький) / Автори-упорядники Р.Ю. Подкур, В.Ю. Васильєв, П.М. Кравченко, В.П. Лациба, І.П. Мельничук, В.І. Петренко. – Вінниця ДП “ДКФ”, 2007. – С.259.

[18] Голод та голодомор на Поділлі 1920-1940 рр. Збірник документів та матеріалів /обласна редколегія науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією” (голова І.С. Гамрецький) / Автори-упорядники Р.Ю. Подкур, В.Ю. Васильєв, П.М. Кравченко, В.П. Лациба, І.П. Мельничук, В.І. Петренко. – Вінниця ДП “ДКФ”, 2007. – С.259-260.

[19] ДАВО. Ф. П.-136. – Оп.3. – Спр. 13. Спецповідомлення начальника Вінницького обласного відділу ГПУ В. Левицького секретарю Вінницького обкому КП(б)У  М. Алексєєву про “масові “волинки” в Джулинському  та Томашпільському районах області . – Арк.6-9.

[20] ДАВО. Ф. П.-136. – Оп.3. – Спр. 13. Спецповідомлення начальника Вінницького обласного відділу ГПУ В. Левицького секретарю Вінницького обкому КП(б)У  М. Алексєєву про “масові “волинки” в Джулинському  та Томашпільському районах області . – Арк.158-163.

[21] Голод 1932-33 рр. 1946-47 рр. Вінницька область: Документи та матеріали Авт. упоряд. Ф.І. Винокурова Р. Ю. Подкур. – Вінниця: Ант екс У ЛТД, 1998. – С.58.

[22]  Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 РР. на Україні. Вінницька область. – Вінниця: ДП “ДФК”, 2008. – С.1062-1063.

[23] ДАВО. Ф. П.-136. – Оп.6. – Спр. 218. Доповідні записки і звіти організацій про проведення мироприємств по оздоровленню дітей. – Арк.1-33.

[24] ДАВО. Ф. П.-136. – Оп.3. – Спр. 13. Спецповідомлення обласного відділу ГПУ про волиночні тенденції в районах Вінницької області. – Арк.35-36.

[25] ДАВО. Ф. П.-136. – Оп.3. – Спр. 13. Спецповідомлення обласного відділу ГПУ про волиночні тенденції в районах Вінницької області. – Арк.36-39.

[26] ДАВО. Ф. П.-136. – Оп.3. – Спр. 13. Спецповідомлення обласного відділу ГПУ про волиночні тенденції в районах Вінницької області. – Арк.31.

[27] ДАВО. Ф. П.-136. – Оп.3. – Спр. 13. Спецповідомлення обласного відділу ГПУ про волиночні тенденції в районах Вінницької області. – Арк.31-32.

[28] Завальнюк О.М. 1932-1933 роки на Хмельниччині // Подільська старовина: Зб. наук. праць (Під заг. ред. В.А. Косаківського). – Вінниця: Б.В., 1993. – С. 235.

[29] ДАВО. Ф. П.-136. – Оп.6. – Спр. 11. Спецповідомлення Вінницького обласного відділу ГПУ про явища виходу з колгоспів та продовольчі труднощі. – Арк.11.

ДАВО. Ф. П.-136. – Оп.3. – Спр. 13. Спецповідомлення обласного відділу ГПУ про волиночні тенденції в районах Вінницької області. – Арк..                 

[30] Верстюк В., Тиліщак В. Юхновський І. Голодомор. Геноцид українського народу 1932-1933 рр. – К.: Видавництво імені О. Теліги, 2008. – С.6.