ДО ПИТАННЯ ПРО ІДЕОЛОГІЮ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА В ДОБУ РЕВОЛЮЦІЇ (1917-1921рр.)

УДК 94 (477) „1917-1921” : 316.343.37’75

Віталій Лозовий

ДО ПИТАННЯ ПРО ІДЕОЛОГІЮ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА В ДОБУ РЕВОЛЮЦІЇ (1917-1921рр.)

         У даній статті з’ясовується соціальне становище, самосвідомість та суспільно-політичні ідеали українського селянства, визначається специфіка його ідеології в період революції 1917-1921рр.

Важливе місце у дослідженні історії українського суспільства періоду революції 1917-1921рр. займає проблема ідеології селянства, як класу, від якого залежав результат боротьби за національне визволення та державність. Найбільш розповсюдженим є  визначення, за яким ідеологія – це система концептуально оформлених  поглядів, вірувань і переконань, яка відображає суспільно-політичну реальність через призму інтересів великих соціальних груп, перш за все класів. Вона виступає ціннісною системою, яка виражає відношення до існуючих суспільних порядків і обгрунтовує політичні ідеали, ідеї, принципи, цілі, зразки поведінки¹.

Прослідкувати хід дискусії істориків щодо наявності у селянства власної ідеології, з’ясувати соціальне становище, самосвідомість та суспільно-політичні ідеали українського селянства, а також визначити специфіку його ідеології – ось коло завдань, що стоять перед автором даної статті.

         Проблема ідеології українського селянства в добу революції 1917-1921рр. досі фактично не розроблена. Однак інтерес до селянської ідеології, як складного та суперечливого суспільного феномену, привертав увагу ще радянських істориків. У 70-80 роках ХХ ст. відбулася наукова дискусія з приводу того, чи правомірно вести мову про наявність у селянських мас феодального періоду своєї ідеології. У центрі полеміки опинилось те місце дефініції, де ідеологія визначалась, як система концептуально оформлених поглядів та уявлень. Доказувалось, що селянство, як клас, не може виробити власної ідеології, тому його суспільна свідомість не піднімалася вище рівня соціальної психології. Український історик В.Смолій писав, що термін „ідеологія” -  категорія історична і може вживатися, як цілком адекватний  для означення системи поглядів та ідей селянських мас феодальної епохи². Частина радянських істориків вважала, що до революції 1905 року у селянства своєї ідеології не було, а ті, хто погоджувався з її наявністю констатували, що вона мала монархічну та релігійну оболонку³. Історики В.Данілов та В.Шерстобітов, аналізуючи зазначену проблему стосовно доколгоспного селянства 1917-1929рр. стверджували, що в основі заперечення існування селянської ідеології лежить жорстко обмежене розуміння цієї сфери суспільної свідомості, яке зводиться до наукової ідеології. А таку ідеологію навіть робітничий клас не може створити самостійно. Автори зазначали, що стосовно селянства ідеологію слід розглядати в широкому смислі слова, тобто, як суспільну самосвідомість, як розуміння суспільних відносин, зокрема власного соціального становища, свого минулого, теперішнього та майбутнього. Автори визначали ідеологію, як сукупність політичних, правових, моральних та інших уявлень, що пронизують суспільну свідомість та поведінку людей. Отже, ідеологію вони розуміли, як самосвідомість класу. Історики констатували основні риси, притаманні селянській ідеології: традиціоналізм, консерватизм, залежність від суспільних та природних сил. Відтак автори ставили питання про зміну після жовтня 1917 року специфічно селянської ідеології на ідеологію марксистсько-ленінську⁴. Також ідеологію селянства доколгоспного періоду досліджував В.Куліков. Він зробив спробу визначити чинники, що впливали на її формування, з’ясувати основні ідеї та погляди селянства.  У силу тогочасних обставин радянські історики намагались висвітлити питання селянської ідеології передусім через прояви класової самосвідомості та класової боротьби. Одним з перших у сучасній вітчизняній історіографії проблеми ідеології селянства в революційну добу торкнувся В.Верстюк. Досліджуючи феномен махновщини історик стверджує, що ідеологія цього повстанського руху відбита в гаслах „За експлуатованих проти експлуататорів”, „геть білогвардійців”, „За вільні Ради без комуністів”, „Геть комуни” ⁵. Інший дослідник махновщини В.Чоп зазначає, що її  ідеологія синтезує в собі ідеї теоретичного анархізму, народного світогляду та запорізьких традицій⁶. Також ідеологію селян-повстанців  висвітлювали історики П.Захарченко, Н.Земзюліна, О.Нестеров. Автори зробили висновок, що боротьба селянства з більшовиками у 1919 році мала не класовий, а національно-визвольний характер. Ідейно-програмне підґрунтя цій боротьбі створювали українські соціалістичні партії, які висували гасло самостійної України „на радянській платформі”. Крім того, зазначено, що значний вплив на формування ідеології повстанства мав чинник армії УНР, яка для селянської маси уособлювала державницьку ідею⁷. Як бачимо, обєктом розгляду вітчизняних істориків була лише ідеологія повсталого селянства.

Організаційні основи селянського руху і його ідеологія тісно пов’язані з уявленнями селян про аграрні відносини, про державу, владу та право, про роль свого стану у соціальній структурі та житті суспільства.  

Ідеологія селянства визначалась передусім його аграрним способом буття, виробничою діяльністю, осмисленням через звичну систему цінностей оточуючого світу. Картина селянського світобачення була просякнута традиціоналізмом. Світоглядні ідеали селянства, що виробились ще в епоху феодалізму, не зазнали докорінної ломки. У центрі ціннісної системи народної ідеології стояло давнє селянське прагнення „землі і волі”. Ці два поняття були тісно взаємопов’язані у свідомості селян і мали для них сакральне значення.

Щоб адекватно зрозуміти систему ідеологічних поглядів селянства слід зупинитися на суспільних цінностях та ідеалах, які воно сповідувало. Пояснити феномени селянської поведінки можуть їх погляди на власність, передусім земельну. Селяни вірили, що власність, майно можна набути лише через працю. У селянській свідомості праця цінувалася вище права власності. Вони стверджували, що земля „ніким не зроблена, а створена богом”, тому власністю бути не може, особливо ж панів, які на ній не працюють⁸. Це було своєрідне селянське ідеологічне обґрунтування потреби експропріації землі у поміщиків та передачі її хліборобам-трударям.

Крізь призму реалізації ідеї „землі і волі” формувались селянські уявлення про бажане й омріяне суспільство. У спрощеному вигляді поняття „земля” уособлювало систему економічних, а поняття „воля” – систему політичних цінностей. Країна селянського ідеалу– це передусім країна,  у якій не існує панської приватної власності на землю, де вся вона належить трудящим хліборобам. Земля повинна перебувати у користуванні сім’ї у кількості, яка б забезпечувала її членам засоби до існування (споживча норма), але не більше, ніж дана сім’я могла б обробити працею своїх членів (трудова норма). Володіння землею більше трудової норми, коли застосовувалася наймана праця, у свідомості селян пов’язувалось з експлуатацією, і відповідно неправедністю набутого таким чином майна.

Що стосується розуміння поняття „волі” і його втілення в політичній системі, то до 1917р. селяни здебільшого висловлювалися за парламентську монархію, а не республіку, рівність усіх перед законом з „співчуттям”, як головним принципом, яким повинна керуватися державна політика. Селяни чекали милосердного уряду, добрих чиновників, обраних самим народом⁹. Однак, загалом українське селянство було налаштоване антибюрократично. Селяни моделювали будь-яку суспільну ситуацію чи структуру, опираючись на власний досвід та за відомими їм зразками. Тому для них Державна Дума, а після лютневої революції 1917 р. Установчі Збори – це своєрідний всезагальний сход населення, який повинен ухвалити закон про „справжню” волю, тобто з землею.

Українське суспільство початку ХХ століття було надзвичайно розірваним на різні соціальні та етносоціальні сегменти. Соціальний статус селянина у ньому був дуже низьким. Тим парадоксальнішою виглядає власна статусна самоідентифікація селян. Про почуття самоповаги і власної значущості для суспільства свідчить своєрідне бачення українським селянством соціальної структури, яку на їх погляд складали: „пани, жиди і люди”. У цій структурі „люди” лише селяни, а всі інші -  „не люди”, і суспільство без них „цілком може обійтись” ¹⁰. Якісним  виміром цієї „людскості”, водорозділом між селянами та іншими верствами була праця, передусім фізична. Вважалось, що пани взагалі нічого не робили, а євреї здебільшого займались посередницькою діяльністю, що селянами не кваліфікувалось як праця, відтак їх майно нажито неправедно. Тому ставлення селян до соціальних верств, які не працювали фізично, до так званого „панства” було різко негативним. Селяни добре розуміли залежність від них інших суспільних шарів, оскільки  своєю працею вони їх годують та утримують. Ця залежність повністю проявилась у революційну добу, коли над країною навис голод. Така соціальна структура „по-селянськи” багато нам дає для розуміння подальших революційних подій – знищення поміщиків та маєтків, єврейські погроми, „протистояння міста та села” тощо.

         Селяни - хлібороби дивились на всю сукупність суспільних, у тому числі і владних відносин крізь призму аграрно-природного буття. До лютневих подій 1917р. державну владу в селянській ідеології уособлював цар. Самодержець вважався „помазаником божим” і влада його сакралізувалася. Основою народного монархізму був один з глибинних стереотипів землеробського сприйняття верховної влади, як носія „космічного порядку”, що з’єднує суспільство та природу у процесі відтворення життя на землі. Селяни прагнули своєї мужицької держави з добрим та справедливим  „батьком-царем” і довго зберігали патерналістські ілюзії. Причому, вони чітко диференціювали владу на три структурно-ієрархічні ланки: центральну владу царя, який „за народ”, місцеву владу чиновників-начальства, які чинять над народом насильство і визиск та селянське самоврядування, як владу самого народу. Тому селяни прагнули усунути саме місцеву бюрократичну ланку, з діяльністю якої асоціювались тяжкі податки та репресії. Так у  1905 р. селяни Сумського повіту Харківської губернії просили царя звільнити їх від стражників. Вони звинувачували у своїх бідах місцеве начальство, у діяльності якого не бачили користі і просили царя, щоб дозволив обрати своїх начальників -  людей, які знають селянські потреби. Вони не будуть коштувати багато грошей, а користь від них буде більша. Після відречення монарха у березні 1917р. селяни певний час були налякані та дезорієнтовані неясністю подальших перспектив¹¹. Народу пояснювали, що царя вже немає, а замість нього керівником держави оберуть президента. Однак маси не могли зрозуміти такої влади, даної людьми, а не богом. Ще раніш, коли народники агітували, що треба вбити царя, а замість нього обирати верховного керівника на три роки, селяни відповідали, що таке неможливо: ”Це як батька вибирати на три роки”. Ситуація ”без царя” означала для патріархального селянства не так відсутність влади, як „відсутність у влади моральної санкції на правління”¹². Тому надалі при втраті владою сакрального характеру, її накази та розпорядження втратили імперативність для селянських мас і не сприймались ними як обов’язкові до виконання. Старий  лад розвалився, його складові - авторитет влади, сплата податків, право приватної власності на землю – більше не були легітимними у селянській свідомості. Руйнування монархічних ілюзій і пов’язаного з ними способу державного буття, сприймалось селянами, як відкинення всіх попередніх цінностей та норм, можливості швидкого втілення власних селянських мрій та прагнень.

Протягом століть ядром боротьби селян за свої права були ідеї, навколо яких формувалась селянська ідеологія. Це ідея справедливості, що тлумачилась хліборобами, як рівний доступ до землі, як засобу виробництва для забезпечення споживчих потреб селянської родини. А також ідея рівності, яка здавна розумілась як втілення гасла „Україна без хлопа та пана”, перетворення всіх селян у козаків, тобто у людей вільних від державно-соціального тиску. „Козацький ідеал”, як рудимент архаїчної свідомості, був значно присутній у селянській ідеології революційної доби, тому й експлуатувався різноманітними військово-політичними режимами та угрупованнями. Ідеї рівності та соціальної справедливості, побудови соціалістичного суспільства знаходили серед селянства сприятливий грунт.

         У народне поняття волі входили встановлення селянського виборного самоврядування у межах сільської громади. заміна адміністративних призначень виборами людей з селянського середовища, усунення втручання бюрократії у діяльність представницьких структур. Чиновники повинні служити народу і звітувати перед ним¹³. Висувалась вимога створення верховної владної інституції у вигляді обраного усім народом законодавчого органу. До того ж слід зазначити, що приговори сільських сходів часто складались інтелігентами-народниками, які привносили такі політичні вимоги, які самі селяни ще не повністю усвідомлювали.

Свобода сприймалася передусім як свобода від зовнішніх обмежень, адміністративних впливів. Селяни вимагали усунення інституту земських начальників, сільської поліції та стражників. Після лютневої революції 1917р. ці структури було знищено і замінено виборними органами, однак з позитивної ідеї соціального визволення і позбавлення щільної державно-бюрократичної опіки, це виродилось у негатив анархічного безвладдя.

         У селянському баченні місцевої влади яскраво проявився іманентний українцям егалітаризм. Повсюдно сільське населення наполягало, щоб владу здійснював сам народ „без панів та буржуазії” через селянські організації та установи. Ідеал виборності здавна був притаманний українській сільській громаді. Повсюдно селяни надихались ідеєю народовладдя у формі самоврядування сільських громад і намагались втілити гасло „всю владу на місця”, оскільки вірили, що  лише місцева влада буде захищати їх інтереси.

Основою сільського самоврядування Центральна рада бачила  всестанові  волосні земства, які мали обиратись загальним таємним голосуванням. Однак серед селянства ця демократична ідея не знайшла відповідного розуміння. Селяни фактично бойкотували вибори до зазначених органів влади повсюдно заявляючи, що земства – це „вигадка панів і бажання отримати більше податків з народу”¹⁴. Натомість Ради були для селян найбільш сприйнятними органами влади, оскільки уособлювали адекватне втілення ідеї народовладдя. Тут ще слід зазначити певну історично сформовану соціальну символіку слів-понять. Ради асоціювались з козацькою демократією, спільним вирішенням справ громадою (той же сход), а слово ”земство” з домінуванням панів, обмеженням прав селян, податками. Селяни намагались втілити старий вічовий ідеал самоврядування через вибори на сільському сході. Часто сільські зібрання так і називались вічами.  Тимчасовий уряд та Центральна Рада намагались ввести цивілізований поділ влади на селі  на три гілки: владу представницьку (законодавчу), в особі волосних та сільських зібрань, владу виконавчу, в особі волосних та сільських комітетів або управ і владу судову, у вигляді народних судів. Але в  основі селянського самоврядування залишилась община або громада, оскільки всі органи влади обирались на сході села. Сільське населення віддавало перевагу створенню органів, які обиралися та керувалися самими селянами і були підконтрольні селянам. У даному випадку ми бачимо парадокс селянського партикуляризму: з одного боку вони вимагали рівності прав та обовязків усіх станів, з іншого – при формуванні самоврядувань виступали проти їх обрання усім населенням даної місцевості, а лише на сільському сході, тобто членами даної громади. Самоврядування виконували більше функції місцевих cільських органів, ніж представників центральної влади, впливу якої селяни усіляко намагались уникнути. Це було пов’язано з архаїчним селянським розумінням декларованої лютневою революцією свободи. Свобода бачилась передусім як втілення споконвічного селянського ідеалу волі, не як базової цінності цивілізованого суспільства, основаної на забезпеченні прав і демократичного волевиявлення громадян, а як повернення до так би мовити „природніх” форм селянського буття, за яких відсутні будь-які структури державної влади і судові органи (по-народному -  начальство), що мали право на легітимне насильство і обмеження сваволі соціальних груп. Згадані державні структури розглядались як вигадка панів для утримання в покорі народних мас. Все це призводило до анархізації та архаїзації сільського життя після революції 1917р., оскільки констатувалось, що населення не бажає підкорятися адміністративним органам.

Для селянства Російської імперії взагалі і для українського селянства, зокрема, вся політика фактично фокусувалась на вирішенні аграрної проблеми. До 1905 року російські соціалісти-революціонери, як спадкоємці народницьких традицій, загалом оформили політичну ідеологію російського селянства, в центрі якої перебувала соціалізація землі. Остання передбачала конфіскацію приватних землеволодінь, зрівняльний розподіл через общини, заборону на продаж землі та робочої сили. Теоретичною підвалиною соціалізації було твердження про відсутність у російського селянина прагнення до одноосібного землеволодіння внаслідок переважання общинного землекористування. Постановці питання про ліквідацію селянської власності на землю сприяло і загальне ментальне несприйняття серед російського сільського населення приватної власності на засоби виробництва, в тому числі й на землю¹⁵. Російські есери виступали за передачу поміщицької землі у загальнонародну, по суті державну власність.  

         В Україні ситуація в землеустрої була набагато складнішою від російської, де земля перебувала у власності общини. Значні відмінності спостерігались між різними регіонами. Якщо на Лівобережжі та Півдні домінувало общинне землеволодіння, то на Правобережжі – індивідуальне. Відповідно індивідуальна та колективна поземельна власність створювали різну суспільну й господарську психологію, різні ідеали та прагнення. Це й призвело до невизначеності та хитань українських політичних сил, які претендували на репрезентацію селянських інтересів. Слід зазначити, що до Лютневої революції 1917р. національними політичними колами не було створено цілісної ідеології та політичної програми вирішення селянської проблеми, хоч всі визнавали, що за тих умов, соціальною базою українського державотворення могло стати лише селянство. Лідерам Центральної Ради терміново потрібно було реагувати на поточні політичні події, розробляти ідеологічні засади національно-визвольного руху. Ідеологія державного будівництва, у якій значна увага приділялась селянству, відбита у працях М.Грушевського, надрукованих у 1917-1918 роках. Вона передбачала відновлення української держави у формі автономії¹⁶. Зазначимо, що у селянських наказах періоду революції 1905-1907рр. вимога автономії України фігурувала, однак в одиничних випадках. Українська партія соціалістів революціонерів(УПСР) констатуючи, що національний політичний рух має селянську основу, задекларувала себе основним захисником інтересів селян¹⁷. Українському селянству імпонували ідеї свободи, народного самоврядування, рівності, соціальної справедливості, пріоритету трудового начала, скасування поміщицького землеволодіння. Самоочевидно, що в епіцентрі усіх прагнень селян перебувала земля, і крізь призму вирішення аграрного питання вони й дивились на всі інші суспільні проблеми. Відтак, з розвитком революції українські есери намагаються виробити свою програму, яка б на теоретичному рівні відобразила ідеали й прагнення, а отже, базові засади селянської ідеології. Не маючи власних теоретичних напрацювань в аграрній сфері, вони певний час не могли визначитись з соціально-економічними засадами земельної реформи, які б привернули увагу селян до вирішення політичних проблем. Взагалі політична лінія у вирішенні основної для селянства аграрної проблеми  в українських есерів виглядає сумбурною. У своїх періодичних виданнях вони декларували розуміння того факту, що українські реалії відмінні від російських. У квітні 1917 року газета „Боротьба” констатувала, що в Україні „землеволодіння переважно хутірське та подвірне, тоді як у великоросів все більш общинне” ¹⁸. Один з провідників есерівської партії М.Ковалевський розкрив тактику боротьби УПСР за вплив на сільське населення. Агітуючи проти аграрної соціалізації як витвору російських соціалістів селян переконували, що при її здійсненні селянська земля передаватиметься у володіння сільським громадам і селяни вже не будуть господарями на власній землі, а лише працівниками на громадській. Перспектива пролетаризації нібито відстрашувала українські селянські маси від російських соціалістичних партій. Натомість, як позитивна програма, висувалась націоналізація землі, тобто її одержавлення¹⁹. Це звичайно ж, не викликало захоплення у селян-одноосібників. Все ж на своєму ІІ-му з’їзді  УПСР остаточно визначилася і взяла курс на соціалізацію землі, основні засади якого розроблені російськими есерами для інших соціально-економічних умов. Відомий політичний діяч, член УПСР М.Шаповал писав з цього приводу: „Партія не мала якогось окремого проекту, що основувався на місцевих українських даних”, а вважала, що ситуація в Україні схожа на російську. Відповідно „соціалізація – це модифікація російської передільної общини” ²⁰. Наголошуємо, що в Україні виробити єдиний підхід до вирішення аграрної проблеми, щодо різних місцевостей було дуже важко. Тому українські есери, перебуваючи у цейтноті революційних обставин, не встигали розробити власну концепцію земельного реформування і вирішили піти по накатаному шляху соціалізації, що, в свою чергу, визначило аграрну політику Центральної Ради. До такого кроку також спонукала динаміка постреволюційних подій. Шалену пропагандистську кампанію популяризації своєї програми розвинули російські есери. Під їх впливом ще у травні 1917р. всеросійський селянський з’їзд на основі 242 наказів з місць  розробив програму подальших аграрних перетворень і фактично легітимізував у свідомості широкого загалу соціалізацію землі, як вияв селянських прагнень. У пресі, на мітингах та зібраннях доказувалось, що соціалізація найкраще відбиває інтереси селян.

         Відтак численні з’їзди в Україні  під впливом есерів приймали резолюції про соціалізацію землі. Якщо з Лівобережжям та Півднем все зрозуміло, оскільки там, на сходах селяни ухвалювали приговори про перехід землі в общинне користування, то щодо Правобережжя постає питання: невже селяни, які мали землю в індивідуальному володінні, які віками мріяли отримати хоча б ще декілька десятин  у власність,  погоджувались на соціалізацію і бажали щоб їх власність стала загальнонародним добром?  Парадоксально, але факт - селяни Правобережжя майже не проголошували на з’їздах та сходах, що бажають землю у приватну власність. Це проявлялось лише в завуальованій формі, коли лунали пропозиції селян, щоб земельна реформа проводилась згідно з баченням та звичаями населення кожного регіону. Фіксувались випадки, коли частина селян просила у місцевих органів влади, хоч 1-2 десятини, але у власність²¹. Все ж на селянських форумах переважна більшість голосувала за зрівняльне землекористування яке проголошувалось есерами еквівалентом соціальної справедливості. На нашу думку, українські селяни регіонів з переважаючим індивідуальним землеволодінням сприймали соціалізацію лише як перехідний етап – етап експропріації землі у поміщиків, а надалі сподівались отримати землю і через механізм спадкового землекористування зробити її своєю приватною власністю. Отже, при здійсненні аграрної реформи селяни Правобережжя очікували не відміни власності, а передусім зміни власника, ідеологічним обгрунтуванням чого, як зазначалось, мав стати принцип особистої праці. А селяни-общинники обстоюючи за передачу сільській громаді приватновласницьких земель, з забороною їх продажу, сподівались, що розподілені ділянки будуть у їх користуванні фактично назавжди. Для залучення селянства на свій бік Раднарком та Центральна Рада видали власні аграрні закони, які базувались на засадах соціалізації і були поєднанням двох ідеологій: традиційно-селянської (проведення „чорного переділу” поміщицької землі для забезпечення сім’ї засобами до існування) та соціалістичної (скасування приватної власності та заведення колективного землекористування). Однак, проти соціалістичного компоненту, передусім колективного господарювання, українські селяни виступили досить одностайно.

         Зважаючи на слабку національно-політичну свідомість народних мас, щоб залучити селянство до державного будівництва у формі автономії України, Центральна Рада  тісно пов’язала її становлення з вирішенням аграрного питання. Селянство масово підтримало автономію, оскільки сподівалось, що своя влада швидше і справедливіше наділить землю. Отже, земля мала бути тим локомотивом, який би потягнув селянство у політичну боротьбу за побудову національної державності. Однак, неврахування специфіки аграрних відносин України, селянського розуміння землекористування та землеволодіння  призвели до того, що саме невирішення аграрної проблеми призвело до падіння авторитету Центральної Ради і її усуненню з політичної арени.

         Базові для селянської свідомості цінності праці, народного самоврядування, соціальної справедливості могли знайти втілення в політичній системі “трудової народної радянської республіки”. Такі досить близькі за соціально-економічним змістом гасла сповідували діячі Центральної Ради (пізніше Директорії) та більшовики. Пріоритетність для українського селянства соціальної проблематики над національною, зумовила його постійні хитання між цими двома політичними силами. Відтак, національний лівий проект Української Народної Республіки, не витримав конкуренції з більшовицьким ультралівим проектом Української Радянської Соціалістичної Республіки.

         Таким чином, ідеологія українського селянства доби революції сконцентрована у соціально-політичній формулі „землі і волі” акумулювала в собі селянські ідеали свободи, демократичного представництва, рівності, справедливого суспільства, пріоритету трудового начала, скасування поміщицького землеволодіння. Однак, ці ідеали мали не модерно-цивілізаційний, а традиційно-патріархальний зміст. Якщо виходити з класичного визначення ідеології, як системи концептуально оформлених уявлень, ідей та поглядів, ідеологія українського селянства доби революції не була глибоко відрефлектована і системно викладена на модерному теоретичному рівні певними ідеологами або партіями. Однак вона проявлялась у численних приговорах селянських сходів, резолюціях з’їздів, гаслах, діях та вчинках, які відображали політичні, соціально-економічні переконання, принципи та цілі народних мас. Тому стосовно феномену української селянської  ідеології ми можемо послуговуватися терміном „традиційна селянська ідеологія”, яка базувалася на іманентних хліборобському світогляду суспільних ідеалах. Це була не ідеологія фіксована в теорії, а ідеологія фіксована практикою.

 Примітки:

1. Бурдяк В.І., Ротар Н.Ю. Політична культура, ідеологія, психологія. – Чернівці,2000. – С.50.; Політологічний енциклопедичний словник. – К, 1997. – С.140.

2. Смолій В.А. Формування соціальної свідомості народних мас України в ході класової боротьби. – К, 1985. – С.4.

3. Секиринский Д.С. Формирование классового самосознания крестьянства 1895 г. – февраль 1917 г.( на материалах Таврической губернии) : Автореф. дис. … канд. ист. наук. – Днепропетровск, 1979. – С.7-8.

4. Данилов В.П., Шерстобитов В.П. Основные проблемы истории советского доколхозного крестьянства // Проблемы истории советского крестьянства (Сборник статей). – М,1981. – С.22-25; Куликов В.М. К вопросу о содержании идеологии советского крестьянства в доколхозный период // Проблемы истории советского крестьянства (Сборник статей). – М,1981. – С.114-117.

 5. Верстюк В.Ф. Махновщина: Селянський повстанський рух на Україні(1918-1921).- К, 1991.- С.351.

6. Чоп В.М. Махновський рух на Україні 1917-1921 рр.: проблеми ідеології, суспільного та військового устрою: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Запоріжжя, 2002. – С.9-12.7.

7. Захарченко П., Земзюліна Н., Нестеров О. У поході за волею (селянсько-повстанський рух на Правобережній Україні у 1919 році). К, 2000. – С.62-91; Нестеров О.В. Ідеологія селянського повстанського руху на Правобережній Україні (1919 р.) // Вісник Київського університету. Серія.: Історія. – 1998. – Вип.39. – С.48-50.

8. Рыльский Ф. К изучению украинского народного мировоззрения. Экономические отношения. -  К, 1903. - С.26.

9. Шмелев Г.И. Аграрная политика и аграрные отношения в России в ХХ веке. – М, 2000. – С.85; Шанин Т. Революция как момент истины. Россия 1905-1907 гг. и 1917-1922гг. - М, 1997. – С.188, 204.

10. Григоріїв Н.Я. Українська національна вдача. – Вінніпег, 1941. – С.47; Григоріїв – Наш Н. Автобіографічний нарис. Творці мого я.// Трудова Україна. – 1933. - №3. – С.8.

11. Черниговская земская газета. – 1917. – 28 апреля (№34).

12. Білоусенко О. Селянська доля – земля і воля. – Петроград, 1917. – С.18; Лурье С.В. Как погибла русская община // Крестьянство и индустриальная цивилизация.–М, 1993.–С.143.

13. Лещенко М.Н. Українське село в революції 1905-1907рр.. – К, 1977. – С.316-321.

14. Харьковський вестник. – 1917. – 2 сеньтября (№38).

15. Шмелев Г.И. Аграрная политика и аграрные отношения в России в ХХ веке. – М, 2000. – С.3.

16. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К, 1991. – С.8-9, 97, 116-119, 162-163.

17. Бевз Т. Між романтизмом і реалізмом ( сторінки історії УПСР). – К, 1999. – С.25-31.

18. Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року. Документи і матеріали. – К.2003.- С.136.

19. Ковалевський М. При джерелах боротьби. Спомини, враження, рефлексії. –

Інсбрук, 1960. – С.245.

20. Шаповал М. Революційний соціалізм на Україні. – Відень, 1921. – С. 42, 44.

21. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України .  –  Ф.1390. – Оп.1.– Спр.105. – Арк.30; Ф.1793. – Оп.1. – Спр.41. – Арк.93.

SUMMARY

         This article is devoted to research of a social status, self-consciousnesses and political ideals, and also to define specificity of ideology of the Ukrainian peasantry.