Маркова С.В.,
доцентка кафедри теорії та методик
суспільно-гуманітарних дисциплін
Хмельницького ОІППО,
докторка історичних наук, доцентка
Пулатова Л.Й.,
завідувачка кафедри теорії та методик
суспільно-гуманітарних дисциплін
Хмельницького ОІППО,
кандидатка філолологічних наук
Конфлікт поколінь як результат формування «нової людини» в СРСР: дискурс витоків
Частина І. У розрізі процесу декомунізації в сучасній Україні варто
поглиблено вивчити суспільні зміни, що відбулися внаслідок одержавлення
соціально-політичного життя вітчизняного соціуму, формування “нової
людини”, котра б пов’язала своє життя зі служінням комуністичній системі,
приносячи в жертву права людини, інтереси родини і місцевих громад.
У 2016 р. авторкою статті було проведено польове дослідження серед
працівників освітньої сфери Хмельниччини з метою реконструювати окремі
аспекти радянської освітньо-виховної системи. Було опитано 138 працівників
освітньо-виховної системи (50 – вчителів початкових класів, 52 – вчителя
старших класів, 28 – вихователів дитячих навчальних закладів, 8 – методистів)
віком від 37 до 62 років. За статтю – 108 жінок, 30 чоловіків; за типом
поселення – 94 особи мешкають у селі, 5 – у селищах міського типу, інші – у
містах. Опитані у дитинстві мешкали у Хмельницькій, Вінницькій,
Тернопільській, Черкаській областях та у Криму. На запитання, «Ким мріяли
стати у підлітковому віці», 49 % респондентів відповіли «вчителем», серед
інших відповідей, у чоловіків переважали відповіді «військовий, фотограф,
футболіст, водій», у жінок – «лікар, міліціонер, археолог, перукар, співачка,
модельєр, слідчий прокуратури, танцівниця».
На запитання, «Чи відчували Ви себе у дитинстві впевненими та
спроможними на досягнення успіху», 69 % опитаних відповіли «Ні». На
запитання, «Чи вистачало Вам любові від батьків», 56 % респондентів відповіли
«Ні» (більшість із тих, які відповідали «Ні», жили у дитинстві у селі). «Чи
говорили Вам батьки, що Ви найкраща (щий)» 52 % відповіли «Ні», 14 % –
«Рідко». На запитання, «Чи били Вас у дитинстві або застосовували інші
покарання», 62 % респондентів відповіли, що «Так». Серед покарань
найчастіше використовувалися стояння навколішки, зокрема на гречці; биття
віником; «побиття у легкій формі»; випас худоби. 5 респондентів
виправдовували насильство і написали, що «били бо було за що». На запитання
про те, які безалкогольні сімейні свята пам’ятаєте, 70 % опитаних відповіли, що
таких не пам’ятають. Котрі такі свята пригадували, називали Великдень, Різдво,
Святвечір, День піонерії, День врожаю, дитячі дні народження. На запитання,
«За чим найбільше ностальгують Ваші батьки», найчастіше відповідали, що за
цінами, зокрема, дешевим хлібом, газом (24 респонденти), за впевненістю у
завтрашньому дні (22), забезпеченістю роботою (9), за сусідами, які приходили
на свята у гості (5), за безкоштовною освітою (4), медициною (3), за соціальною
рівністю (3), за цінами на пальне (3), за заводами (2) та ін. 18 респондентів
відповіли – «ні за чим», зокрема, що за «життям, прожитим у брехні, не
сумують». Серед вище згаданих 18 осіб 8 були із розкуркулених або
репресованих у 1930-х рр. радянською владою сільських родин.
Найгіршими спогадами з піонерського та комсомольського дитинства 69
із опитаних називали колективне засудження інших дітей; вивчення статутів
організацій; запам’ятовування імен членів політбюро; стояння на варті біля
прапорів; піонерський зліт у райцентрі на площі у спеку; лінійки, на яких
критикували учнів; збори класів, на яких «перемивали кістки» учням; заняття
після уроків без обіду; суботники на Пасху, зокрема збирання каміння на
стадіоні, викорчовування ялинок у лісі, при цьому опитані зазначали, що брали
із собою пасхальну їжу та усі разом її з’їдали; перебирання гнилої картоплі у
кагатах; страх, що не приймуть у комсомол; перебування у піонерському
таборі, зокрема через смерть однолітків; спалювання багаття на День піонерії;
сміх та глузування піонерської вожатої; примусове зривання піонерського
галстука з учнів, зокрема через святкування Пасхи; негативні наслідки після
втрати комсомольського квитка та забутого піонерського галстука вдома,
примус до носіння форми; покарання за колядування, щедрування; нічні
чергуванням біля церкви у свята. На запитання, «Щоб Ви не використовували в
сучасній освітньо-виховній системі України з радянських часів», опитані
відповідали, називаючи такі чинники: класи-комплекти; авторитарну систему з
фізичними покараннями, зокрема биття учнів указкою, наслідком став
зламаний палець учня; зверхнє ставлення вчителів до учнів; політизацію
школи; роботу на полях; бюрократію; політінформації; політшколи; створення
піонерських організацій; уніфікацію дітей; приниження дитячої гідності;
ідеалізацію і сакралізацію Леніна і Сталіна; заборону висловлювати власні
погляди. На запитання, «Що б Ви не стали використовувати у вихованні ваших
дітей із власного минулого», 40 % відповіли, що використовують (вали) усе.
Інші респонденти зазначали: нав’язування власної точки зору батьками; фізичні
покарання, зокрема ремінцем, «стояння на гречці»; небажання хвалити дітей;
зверхнє ставлення до дитини; дитячу фізичну працю «зранку до ночі»;
авторитарне ставлення до дітей; зменшення значущості одного з батьків;
байдужість; вживання алкоголю батьком; «приховування любові до дитини»;
постійну зайнятість на роботі. Одна респондентка написала, що категорично
відмовилася віддавати хоча б на день дітей до своїх або чоловікових батьків.
Значна частина опитаних освітян усвідомлює необхідність подальших
системних змін в освіті та вихованні, зокрема через припинення ретрансляції
радянських поведінкових стереотипів.
Частина ІІ. Після жовтневого перевороту більшовики втрутилися в
процеси суспільної еволюції й приступили до реалізації завдань щодо побудови
нового одержавленого суспільства. Формування такого суспільства
передбачало формування одержавленої особистості – людини, позбавленої
сумніву в тому, що лише керівна політична сила може бути виразником
суспільного блага. Відповідно від “нових людей” очікували, що вони
насамперед мають бути відданими цілям партії, ототожнювати себе з новою
пролетарською громадськістю, відмовляться від норм та цінностей
традиційного суспільства, свого «коріння».
У статті проаналізовано і виокремлено пролонговані трансформації
радянської освітньо-виховної системи 1920-х – 1930-х рр. через вплив школи,
референтних груп, дитячої літератури, що швидко втягували дітей та молодь у
“нову соціальну реальність”, пришвидшуючи процеси індоктринації свідомісті.
У процесі більшовицького “виховання” та “перевиховання” 1920-х –
початку 1930-х рр. можна виокремити два періоди. Перший – це період непу.
Період переважно теоретичного пошуку базових засад формування “нової
людини”, змісту ідеології, її функцій в суспільстві, методів впливу на маси
людей, які були або малограмотними, або безграмотними взагалі; почали
розвиватися психотехніка, психологія, нейрофізіологія, рефлексологія,
педологія, педагогіка, соціальна психологія та інші науки, покликані допомогти
владі створити тип робітника з новою психологією та “низькою зношуваністю”,
“переробити” кадри учасників соціалістичного будівництва; важливе значення
надавалося нормативному формуванню громадської думки засобами
пропаганди, активно використовувалася преса, усна пропаганда, соціально-
демагогічні гасла, мистецтво плакату та ін.; передбачалося виокремлення із
загальної суспільної маси специфічних груп і прошарків, зокрема референтних
груп партійців, комсомольців, піонерів із чітко закріпленими статусами в
системі ієрархії влади і відповідними соціально-рольовими образами,
закріпленими в суспільній свідомості. Другий період – кінець 1920-х – початок
1930-х рр. характеризувався масовим застосуванням силових методів впливу
(населення “перевиховували” в таборах, в’язницях, колоніях, будинках
ув’язнених; каральні інституції проникли в усі сфери життєдіяльності
тогочасного суспільства; радянські репресивно-каральні органи, радянська
номенклатура функціонували в новій системі тотального контролю,
спостереження велося за “всім і всіма”).
Після більшовицького жовтневого перевороту було розпочато активну
роботу зі створення нової історичної багатонаціональної спільноти –
радянського народу (homo soveticus). Формували нову спільноту радянських
людей зі специфічною психологією – задовольнятися малим. Людей штучно
об’єднували за допомогою патріотично-героїчних наративів та нових формул
(кодів), що змінювали сприйняття нової соціальної реальності. Встановлення
єдиної ідеології марксизму-ленінізму, однопартійної системи, знищення
приватної власності, відсутність громадянських свобод призводили до змін
психосоціальної культури українців.
Індустріалізація та колективізація мали радикально змінити базові умови
існування людей, зруйнувати колективну пам’ять, зокрема українського села.
Для того, щоб вижити в умовах зміни базових засад соціальної організації,
люди були змушені вносити у своє життя, життя своїх родин, спільнот суттєві
корективи, приймати нові правила суспільної гри (норми, цінності, культурні
елементи, символи тощо) та нові соціальні інституції. Протягом 1920-х –
початку 1930-х рр. ідею створення “нової людини” особливо активно
культивували серед молоді та дітей УСРР, що складали основний ресурс
системи та розглядалися як джерело поповнення робітничого класу,
колгоспного селянства, радянської інтелігенції, ретрансляторів комуністичних
ідей у майбутньому. Найбільш важливим з погляду виховання “нових дітей” в
СРСР, УСРР вважався період від 8 до 11 років. У першій половині 1920-х рр. в
СРСР, УСРР набула поширення ідея повного відриву дітей від сім’ї за
допомогою розгалуженої системи дитячих будинків [1, арк. 72]. Протягом
першої половини 1920-х рр. сільських дітей (починаючи з 3–5 років),
пропонували виховувати окремо від батьків у “дитячих помешканнях”. У
другій половині 1920-х рр. намітилося суттєве зменшення впливу батьків на
своїх дітей. Безпритульні та бездоглядні діти найчастіше займалися крадіжками
у садках, на базарах, перепродавали горілку, наймалися за гроші у парубків для
бійок, грали в карти (на гроші), жебракували та ін. Були безпритульні діти, які
“жили на вулиці та жебракували” більше 5 років [2, арк. 64; 70].
У 1920-х рр. було запроваджено таку схему навчально-виховного
процесу: “дитячий дім – школа; соціалістичне виховання – дитячий
комуністичний рух” [3, c. 6–7]. Вважалося, що сім’я, зокрема сільська, через
недостатню культуру не зуміє прищепити дитині основних навичок класового
виховання, це мали зробити референтні організації. Так, піонери мали з
прапорцями та гаслами відвідувати “диких селянських дітей” (часто відстань
була в межах 10–15 км), батьки яких не були членами колективних господарств,
та агітувати їх ходити до “комунії” [4, c. 19]. О. Лукашевич подає матеріал
дослідження відділу соціальної гігієни Київського інституту Охматдиту за
1931 р., у якому “витрати часу селянки, що працювала в колгоспі, становили від
11 до 13 год., догляд дітей – від 4 хв. до 1 год. 20 хв.” [5, с. 142–143]. Схема
навчально-виховного процесу в УСРР слабко корелювалася з вихованням у
сім’ї. Слід підкреслити, що нова радянська школа найбільше обурювала селян
своїм принизливим ставленням до сім’ї, а також забороною вивчення закону
Божого. Батьки висловлювалися проти шкіл, де вчать дітей на комуністів, та
вимагали розпустити піонерзагони, які негативно впливали на дітей. Інколи
батьки погрожували дітям: “Я тебе вб’ю, але більшовизм з тебе виб’ю” [6,
c. 12]. Революційна ж педагогіка пропонувала дітям “розбурхувати дома своїх
одсталих батьків, братів, сестер” [7, c. 91]. Дітей втягували в серйозні
суперечки з дорослими, змінюючи їхнє сприйняття традиційних цінностей. Так,
дітей залучали до голосування на піонерських зборах «за колективізацію» або
«проти куркулів». Часто діти абсолютно логічно висловлювалися на захист
куркулів: “Коли в куркуля все забирають, то нащо і його забирати? Він вже
бідняком зробився”, “Куркуль сам робив і батьки його робили, того він і
багатий”, “Коли куркулів пограбують і все заберуть, тоді нічого не матиме й
радянська влада”.
Масова піонеризація спровокувала прогнози педологів про відмирання
школи разом із відмиранням держави та заяви радянських науковців, що “дітей
уже перетворено”, “вони живуть новою революційною дійсністю, особливо у
містах” [8, c. 22]. Окремі педагоги почали пропонувати не нейтралізовувати
агресивну енергію дітей, бо вона у нових умовах є цінною культурною силою,
яку можна використовувати, щоб формувати оточення [9, c. 28]. До піонерської
організації приймали навіть тих дітей, які не відвідували школу. Основними
ознаками класово спрямованої поведінки піонера вважали класову свідомість та
революційну активність. Улітку школярі, об’єднані у піонерську організацію,
брали найактивнішу участь у боротьбі за соціалістичний врожай (у весняному
засіві, в боротьбі зі шкідниками, шефстві над молодняком, збиранні колосків,
охороні врожаю та ін.) [10, c. 21]. Піонерів залучали і до боротьби за фінплан.
Діти мали організовувати демонстрації, куточки позики, укладати договори з
батьками, бо кожна сім’я піонера мала придбати облігації позики, писали гасла
про підписку на позику, організовували вилазки у село та ін. [11, c. 41–42].
Сільський піонер мав засвоїти основні відомості про колективізацію сільського
господарства; пояснювати перевагу колгоспів над одноосібними
господарствами; знати характеристики різних видів кооперативних та
колективних організацій, артілей, товариств та ін.; засвоїти найпростіші
відомості про сільськогосподарські машини (знати назву важливих робочих
частин); засвоїти основні відомості про шкідників у сільському господарстві та
як боротися з ними; уміти скласти план сівби, посадки; знати, як вирощувати
поросят та ходити коло корови та коня та ін. [12, c. 14–15]. Школярі-піонери
також виготовляли плакати для проведення виборчих кампаній на селі,
придумували гасла, проводили демонстрації, огляди-конкурси, заповнювали
повістки. В обов’язки піонерів входила агітація батьків за вступ до колгоспів.
Сільських дітей закликали встановлювати революційні традиції та звичаї,
зокрема, не відповідати дорослим, коли вони вітаються з дітьми “Добрий день”,
натомість – очікувати, допоки дорослі почнуть звертатися “Будь готовий” [13,
c. 18]. Характерним для тих часів був лист школярки-піонерки, надрукований у
газеті “Харківський Пролетарій”, яка називає своїх батьків “дикими та
допотопними”. Піонери мали відмовляти батьків писати заяви про вихід із
колгоспів, не давали паперу на заяви. Інколи піонери змінювали текст заяви:
“Прохаю Новоселецьку раду колгоспу “Перемоги”, аби там деякі товариші
переговорили з цією громадянкою (малася на увазі мати піонера), аби її
перемогти до колгоспу, і дати понятіє в тім, що лучче буде в колгоспі” [14,
c. 31–33]. Набув поширення пролонгований ідейно-ціннісний конфлікт між
дітьми та їхніми батьками.
У другій половині 1920-х рр. школу у радянській пресі вже порівнювали з
педагогічним підприємством з масовим виробництвом. Проте визнавали, що
загальний рівень продукції масової школи стоїть невисоко, бо значний відсоток
учнів потрапляв до категорії відсталих та невдах. У “нових радянських школах”
запроваджувалася не лише сувора дисципліна, але й постійний контроль за
учнями та їх оточенням. До школи потрібно було приходити за 15 хв. до
дзвінка; у клас заходити не стрибаючи; без крику, відразу проходити до свого
робочого місця, клас для школяра вважався важливим місцем, що вимагало
мобілізації вже біля порогу; учителя під час пояснення матеріалу не можна
було перебивати запитаннями; учням не можна було розмовляти між собою;
відповідати після дозволу вчителя; сидіти тихо, не гуркотіти стільцем [15,
с. 42–43]. Учні вчителів, зокрема й з подачі комбюрократів, стали називати
“шкробами” (шкільні робітники), “уками” (учительські кадри), “шкроб’ячими
милицями” та ін. Частина учнів, зокрема “соціально занедбані”, до
педагогічного персоналу ставилася з презирством, могли використовувати
лайки та застосовувати силу [16, арк. 42; 70]. Школярів у радянській школі, як і
дорослих, поляризували відповідно до їхнього соціального походження,
виключали тих учнів, які приховали свій соціальний стан. Про розшарування
серед дітей свідчили навіть назви-клички: “пан Гапон” (син поміщика), “граф”,
“цар”, “піп” та інші. Групи товаришування дітей також відбивали нову
соціальну реальність. Зокрема, групи товаришування дітей робітників і селян
зустрічалися рідко, переважно це були “чисті” групи дітей селян. Із дітьми
кустарів переважно товаришували діти службовців і селян. Сільські діти (12–14
років) найчастіше товаришували через сумісну працю (пасли худобу, збирали
дрова), спільну підготовку уроків, разом сиділи у класі, об’єднувалися на грунті
самозахисту, спільного мандрування в минулому та ін. [17, с. 110–111].
Радянськими ідеологами для кращої роботи із молоддю було виокремлено
із загальної суспільної маси специфічні референтні групи із закріпленими
статусами в системі ієрархії влади та соціально-рольовими образами,
закріпленими в громадській свідомості. У представників таких референтних
груп суспільне мало домінувати над особистим у всіх сферах життя, молодь
мала призвичаїтися до поганого побуту, невиразного одягу, нехтування
власними почуттями. Самовіддана праця, навіть ціною власного здоров’я,
життя, кохання мала стати для них пріоритетною. Оголошувалася нещадна
боротьба з “міщанським особистим щастям” [18, c. 25]. Від молодих людей
вимагали розірвати з традиціями минулого. Ознакою 1920-х рр. була зневага
частиною молоді так званих “умовностей” [19, c. 588]. Комсомольців долучали
до участі в нарадах, мітингах, конференціях бідноти, переписах населення, до
роботи ревізійних комісій, до конкурсів на участь у передвиборчій кампанії, до
перекличок-змагань між окремими комсомольськими організаціями. Під
керівництвом комсомолу проводили передвиборчі карнавали, факельну ходу,
лижні пробіги. Створювали ударні комсомольські бригади (“легка кавалерія”)
та направляли їх для роботи на село. “Легка кавалерія” брала активну участь у
ревізійно-обстежувальній роботі рад. Так, у Луганському окрузі комсомольцям
доручили перевірку виконання сільрадами наказів виборців та проведення
виховної роботи з “куркулями” та “підкуркульниками”. Професійні якості,
знання сільського господарства до уваги не бралися, важливе значення мало
бажання виконувати накази влади. Наслідком роботи стали масові сутички між
селянами та комсомольцями-активістами. У Проскурівському окрузі
комсомольці відкрили вогонь із револьверів по селянах, які йшли хресною
ходою, у відповідь селяни розгромили комсомольський клуб [20, арк. 166].
Партійне гасло “змички з селом” комсомольці мали втілювати через
“культпоходи на село”. У березні 1933 р. у Харківській області майже 3 тис.
комсомольців займалися пошуками куркульських елементів на селі та
знаходженням “зграй” ворогів радянської влади [21, арк. 35].
Утилітаризм державної політики щодо дитинства сприяв поширенню ідей
про необхідність виховання сільських дітей окремо від батьків у “дитячих
помешканнях”, про розшарування дітей відповідно до їхнього соціального
походження, про залучення дітей та молоді до хлібозаготівель, колективізації,
розкуркулення тощо. Після революції понад десять років точилися суперечки
щодо залучення дошкільнят у суспільно-політичне життя. Влада офіційно
визнавала вік 4–5 років найкращим, “щоб зробити з дитини людину”. До
кожного дитсадка мав прикріплюватися найближчий піонерзагін під
керівництвом комсомольців. Піонери відвідували дітей один – два рази на
тиждень та ставали частиною внутрішнього оточення дітей. Як наслідок, в
дитячих садках, будинках для дітей від 4-х років вже можна було побачити
Куточок Леніна, “Могилу Леніна”, безліч малюнків про Леніна. Перші слова,
що читали та писали діти, були – “Ленін”, “Ілліч”, “1 Травня”, “Жовтень”.
Повсюди мали бути червоні п’ятикутні зірки тощо. Діти грались у “дитячий
виконком”, в “юних ленінців”, “в комсомольців”, “мітингували”, “засідали”,
“робили доклади”, ходили на “демонстрації”, співали Інтернаціонал.
Частина ІІІ. У жовтні 1924 р. на ІІІ педагогічному з’їзді було поставлено
завдання створити дитячу книгу про “реальний світ”. На дитячу літературу мав
активно впливати Комдитрух [22, c. 176]. Саме дитяча література мала відіграти
чи не найважливішу роль у формуванні нової людини. Масова політична
книжка мала “навчити дітей розпізнавати класових ворогів пролетаріату та
вести із ними боротьбу, знайомити дітей із боротьбою пролетаріату в
капіталістичних країнах, організувати на боротьбу за міжнародний
комуністичний рух, боротися проти куркулів та людей із “СВУ”; науково-
популярна книжка мала виховувати потребу в знаннях, потребу вчитися;
технічна книжка мала стимулювати дітей до винахідництва, до конструктивної
творчості [23, c. 94–95]. Головним героєм усіх книг мав бути дитячий колектив.
У дитячих книгах було заборонено ідеалізувати куркульські хутори,
пропагувати класовий мир, співати дифірамби одноосібному господарству,
ідеалізувати українське гетьманство, протягувати теорію “безбуржуазності
української нації” [24, c. 6–7]. Основні емоції, що мала викликати дитяча
література, – це співчуття до пригнобленого та пошана сміливому герою. На І
Всеросійській конференції у справах дитячої літератури (лютий 1931 р.)
остаточно було визначено, що казці немає місця в дитячій радянській
літературі. У додатку до протоколу № 80 “Про застосування казки в
педагогічному процесі” секретаріату ЦК ЛКСМУ зазначалося, що “проти казки
потрібно розгорнути широку боротьбу через комсомол, вожатих, педагогів,
через маси самих дітей” [25, арк. 283]. Серед українських казок найбільше
критики дісталося казці про “Івасика-Телесика”. У 1934 р. С. Маршак зазначав,
що “клас, який йде до загибелі, вже не може розраховувати на казку у своєму
житті” [26, c. 43]. Шкідливими буржуазно-педагогічними творами вважались
також твори дитячих письменників, у яких писали лише про дітей: “сучасні
діти відчувають солоденьку фальш дидактичних оповідань, де в центрі подій
стоїть дитина, бо знають, що їм потрібно орієнтуватися не на дітей, а на
справжніх проводирів революції, на дорослих робітників-комуністів”; “треба
розірвати чарівне коло специфічного дитячого світу дитячої книги” [27, c. 182].
Було оголошено призов ударників у дитячу літературу, внаслідок чого
з’явилися реально шкідливі для дитячої психіки твори. Дитяча поезія, що не
мала відрізнятися від поезії для дорослих, водночас передбачала суттєві впливи
на дитячу психіку. У 1930 рр. посилилась цензура дитячої літератури та
шкільних підручників. Класово ворожою націоналістичною контрабандою в
дитячій літературі було названо цілу низку збірок та книжок, виданих у
1931–1933 рр., оформлених жовто-блакитними обкладинками – “кольором
прапору контрреволюційної петлюрівщини” [28, c. 35–36].
Вважалося, що художній рівень дореволюційної спеціальної дитячої
літератури значно нижчий від літератури для дорослих. Основними недоліками
книг для дітей у багатьох країнах була сентиментальність, примітивність
сюжетів, нав’язлива дидактичність, виховання релігійності. Література для
дітей селян та робітників мала бути іншою.
Перед радянською дитячою літературою ставилися нові завдання. За
вимогою В. Леніна: “Треба, щоб уся справа виховання, освіти і навчання
сучасної молоді була вихованням у ній комуністичної моралі” [29, с. 353]
письменники повинні були, спираючись на досвід реалістичної літератури,
знайти форми для вираження нових тем. Як і доросла, дитяча література мала
відображати усі етапи радянської історії: твори про революцію і громадянську
війну, відновлення народного господарства, про виконання перший п’ятирічок,
індустріалізацію країни, колективізацію сільського господарства тощо [30].
М. Горький у 1919-1920 рр. він заснував перший радянський журнал для
дітей “Северное сияние”, який своєю ідейно-тематичною спрямованістю мав
протистояти буржуазним та скаутським журналам “Задушевное слово”, “Заря
скаутизма”. Перший радянський журнал мав розвивати прогресивні ідеї
комуністичного світогляду у підростаючого покоління. На його сторінках
друкувались твори з новою ідейно-художньою спрямованістю: антирелігійна
казка М. Горького “Яшка”, оповідання В. Шишкова “Дзеркальце”, історичні
оповідання й нариси О. Чапигіна та ін.
На подальший розвиток радянської дитячої літератури мала вплив
промова В. Леніна на ІІІ Всеросійському з’їзді РКСМ 2 жовтня 1920 р., у якій
було визначено основні завдання виховання радянської молоді в процесі
набуття ідеологічного і культурного досвіду людства [31, с. 157].
У перше післяреволюційне десятиліття окреслилась спрямованість
радянської дитячої літератури. У двадцяті роки з’являються нові прізвища в
дитячій літературі: С. Маршак, В. Маяковський, О. Толстой, А. Гайдар, М. Ільїн
та ін. Важливим елементом формування класової ідентичності дитини було
створення ідеального, привабливого образу більшовиків – взірця, з яким дитині
хотілось би себе ідентифікувати. Джерелом для конструювання такого образу
виявились події недалекого минулого – “героїчного” часу, коли проявлялись усі
“кращі” риси більшовиків. Уже в другій половині 1930-х рр. медіа-простір був
перенасичений матеріалами з історії революції і громадянської війни,
біографіями вождів компартії, та художніми творами про героїзм дітей та
молоді в боротьбі за встановлення радянської влади. Дитяча література і преса
стали особливою сферою використання міфологічних сюжетів сталінської доби.
Зокрема в Україні, за дослідженнями Н. Гогохії, новий історичний радянський
міф будувався на таких концептах: віковічні братерські українсько-російські
стосунки, всенародна підтримка трудящими України більшовиків в добу
революції, надзвичайний героїзм, проявлений українцями, в тому числі дітьми,
у роки громадянської війни і допомога росіян (особисто більшовицьких лідерів)
у боротьбі з власними зрадниками-націоналістами. Увінчував цей міф образ
Кобзаря, продовжувачем справ і втілювачем мрій якого позиціонувались
більшовики. Міфологізація подій революції у дитячій свідомості була
необхідною для легітимації режиму та його звеличення в очах зростаючого
покоління. Преса наводила приклади зразкової дитячої поведінки: піонери
“викривали сховане куркульське майно”, “викривали ями з хлібом”.
Доносительство на односельців у пресі називалось “справою чести”. Образи
забитих односельцями дітей – Микити Сліпка, Наді Ринді та ін. міцно увійшли
до піонерського пантеону. [32]. Редакція журналу “Дитячий рух” влітку 1933 р.
звернулась до комсомольців, ватажків піонерів із закликом: “на прикладах
юних героїв Миті Гордієнка, Микити Сліпка й інших піонерів, що показали
себе героями в боротьбі з ворогами колгоспної власності, що відважно стерегли
колгоспне добро і затримували злодіїв-куркулів, виховайте юними
більшовиками і ваших піонерів” [33, с. 5].
Як бачимо, “виховання” підростаючого покоління здійснювалося й через
найголовніший рупор влади – газети й журнали. За даними Б. В. Потятиника,
творці соціалізму вважали ЗМІ універсальним інструментом побудови нового
ладу: “За допомогою цього інструмента намагалися навіть контролювати і, до
певної міри, керувати економікою, не кажучи вже про суспільне життя,
індивідуальну свідомість і мораль, які мала безпосередньо “програмувати”
преса” [34, с. 91]. Саме тому дискурс тогочасної радянської дитячої преси стає
насамперед цілеспрямованою соціальною дією влади, який не стільки
інформував, скільки впливав на дитячу особистість, формуючи її відповідно до
проголошених владою ідей. За дослідженнями К. В. Коротич пресі того часу
подаються чіткі орієнтири, за якими визначають, хто є свій, хто – чужий (за
критеріями активності / пасивності, участі в кампаніях влади, і, найголовніше, –
підкорення її директивам, адже хто не з нами – той проти нас) [35]. Показово,
що дискурс тогочасної дитячої преси повністю відображає загальний: якщо
робітники й селяни виступають під проводом Комуністичної партії й мудрого
вождя, то діти пролетарів – під керівництвом піонерів.
М. Горький, вказуючи на особливість дітей та підлітків наслідувати
героїв та героїчні вчинки, радив дитячим письменникам: “Людина має бути
показана дитині перш за все як герой, як мандрівник невідомими країнами, як
рицар духу, як борець за правду, революціонер і мученик ідеї…” [36, с. 13].
1934 року нарком освіти В. Затонський на Всеукраїнській партійній
нараді з питань дитячої літератури висловився про необхідність створення
образів нових героїв для виховання нових людей: “Нам потрібна нова людина,
ми повинні впливати через літературу на дітей так, щоб виховати цю нову
людину. Ця нова людина повинна бути загартована в сучасних класових боях,
смілива, готова до бою з класовим ворогом і силами природи... Ми повинні
виховати рішучих борців, відданих нашій ідеї людей” [24, с. 7].
Саме такі образи були створені письменниками та поетами радянської
літератури. С. Міхалков у вірші “Дядя Стёпа” (1936) створює образ
позитивного героя з високими моральними якостями. “Образ благородного
велетня, якого вільно можна роздивитися за версту захоплює дитину своєю
казковою незвичністю і своїм характером по-комуністичному щедрим і
безкорисливим” [36, с. 29].
Тема комуністичного виховання і боротьби з ворогами “рідної країни”
знайшла свій розвиток у повісті А. Гайдара “Тимур та його команда”. Головний
герой твору – Тимур – став кумиром радянських дітей на довгі роки. “В образі
Тимура втілені кращі риси піонера нової соціалістичної країни” [31, с. 312]. У
творі чітко протиставляються діти-пролетарії та решта, які ще не підтримували
революційні цінності. Опозиція “свої-чужі” вимагає від дитини чіткого вибору.
Асоціювати себе зі змальованим владою “мальчишом-плохишом” дитині
навряд чи хотілось. Твори А. Гайдара “формують у читача громадянське
почуття співпричетності до боротьби народу за встановлення радянської влади”
[31, с. 313]. Основне завдання своєї творчості письменник вбачав у ствердженні
світоглядних норм радянського суспільства.
Одним з перших за радянських часів для дітей став писати К. Чуковський
(“Крокодил”, 1917, “Мойдодир”, “Тараканище”, 1923). Дореволюційні вірші
для дітей він вважав статичними, нудними. На його думку вірші нової держави
мали би бути ритмічно чіткими, з дзвінкими римами, що б символізувало
щасливе дитинство у Радянській державі.
У 30-х рр. провідне місце в радянській дитячій літературі зайняли теми
соціалістичного будівництва і комуністичної моралі. Маршак у “Війні з
Дніпром” (1931) розповідає дітям про будівництво Дніпрогесу; в гострій
сатиричній поемі “Містер Твістер” (1933) він висміює “потворне” життя
мільйонерів; А. Барто пише вірші про радянських дітей, їхнє ставлення до
людей, до своїх справ тощо (“Звенигород”, 1948, “Йому чотирнадцять років”,
1949) [30].
Про те, як під впливом радянської дійсності мінялося життя колишніх
безпритульних, написані повість Г. Бєлих і Л. Пантелєєва “Республіка Шкід”
(1927), повість Л. Пантелєєва “Годинник” (1928). У цей же час в коло читання
підлітків увійшла повість Н. Островського “Як гартувалася сталь”.
У пропаганді радянських цінностей через дитяче читання варто
виокремити Ленінську тему у творах для дітей та підлітків. Культ Леніна-
надлюдини наскрізно проходить через усю радянську дитячу літературу.
Найважливішим принципом художньої Ленініани й Ленініани для дітей
зокрема був принцип історизму – зображення героя в його історичній
діяльності. Адже “Ленін був революціонером-марксистом, вождем
пролетаріату, і тільки зрозумівши це, можна правильно зрозуміти характер
Ілліча” [31, с. 349].
Роздумуючи над образом вождя в дитячій літературі, Н. Крупська
вказувала: “З наймолодших груп необхідно подавати дітям… живий образ
Леніна як пристрасного борця проти пригноблення й експлуатації трудящих, як
організатора робітничого руху та його передового загону – партії, як вождя,
який привів робітничий клас до ідеології” [ 37, с. 658]. Сама Крупська стала
авторкою творів для дітей про Леніна, зокрема: оповідання “Володимир Ілліч
Ленін”, збірка оповідань “Дітям про Леніна”. З'являється низка авторів, котрі в
історію радянської дитячої літератури увійшли як автори творів про вождя, це:
М. Прилежаєва “Життя Леніна”, Н. Ходза “Про Леніна – жовтенятам”, С.
Міхалков “У музеї В. І. Леніна”, А. І. Ульянова “Дитячі й шкільні роки Ілліча”,
О. Кононов “Оповідання про Леніна”, М. М. Зощенко “Оповідання про Леніна”
та ін. В. Агеносов у навчальному посібнику “Дитяча література” вже значно
пізніше напише: “Дитячий садок – перший, ранній етап знайомства дитини з
ленінською темою в літературі. У школі дитина прочитає книги М.
Прилежаєвої і С. Виноградської, Є. Драбкіної та З. Воскресенської. У старших
класах на неї чекає знайомство з вершинами радянської літературної Ленініани
– нарисом М. Горького і поемою В. Маяковського, вона відкриє для себе
оповідання М. Шолохова та драматургічну трилогію М. Погодіна… і багато
інших творів художньої Ленініани” [31, с. 357]. Як бачимо, комуністична
тоталітарна ідеологія була наскрізною у діяльності радянських письменників.
Дискурс дитячої радянської літератури та преси 20-30-х років XX століття є
частиною загального дискурсу того часу. Політика зомбування населення
розпочиналася у дошкільному віці, продовжувалась упродовж усього життя
радянської людини, що стало визначальним у світогляді наступних декількох
поколінь.
1. Державний архів Хмельницької області (далі ДАХмО), ф. Р. 337., оп. 1, спр. 87.,
арк. 72.
2. Державний архів Одеської області (далі ДАОО), ф. Р. 233, оп. 1, спр. 15, арк. 64; 70.
3. Ряппо С. Я. Октябрь в просвещении / С. Я. Ряппо // Путь просвещения.
Педагогический журнал. Теория просвещения, методология, просветительная практика, быт.
– Х. : Изд-во “Червоний шлях”, 1924. – № 10 (20). – С. 6–7.
4. Перший Всеукраїнський З’їзд представників колгоспів та робітників по колективізації
сільського господарства (тези й резолюції з’їзду) – Х. : Вид-во “Радянський селянин”, 1925. –
с. 19.
5. Лукашевич О. До питання повсякденного життя жіноцтва у 1930-х рр. / О. Лукашевич
// Історія повсякденності: теорія та практика : матеріали Всеукр. наук, конф., Переяслав-
Хмельницький, 14–15 трав. 2010 р. / Упоряд. : Лукашевич О. М., Нагайко Т. Ю. – Переяслав-
Хмельницький, 2010. – С. 142–145.
6. Зміст піонерської роботи в СРСР. Лекція ХV: “Охорона прав дітей та робота з
неорганізованими дітьми”. – Х., 1929. – С. 12.
7. Миронов М. Перші піонери. Із спогадів про перші роки Комдитруху / М. Миронов –
Харків-Одеса : Молодий більшовик, 1932. – С. 91.
8. Гендрихівська А. Про працю юних піонерів із молодшими дітьми / А. Гендрихівська //
Радянська освіта / За ред. О. Шумського. – Ч. 12 (грудень). – Х. : Держ. вид-во України, 1926.
– С. 22.
9. Художнє виховання дітей. Матеріали наради ДНМК НКО УСРР та ЦК ЛКСМУ в
справі театру, кіна та радіо для дітей. – Х. : ДВОУ Державне вид-во “Радянська школа”,
1930. – С. 28.
10. Куліченко В. Сільськогосподарські кабінети в школі / В. Куліченко // Комуністична
освіта. – № 5 (142). – Х. : Держ. вид-во “Радянська школа”, 1934. – С. 21.
11. Петров И. О передовой шеренге борцов за финплан / И. Петров // Вожатый.
Руководящий журнал по теории и практике детского коммунистического движения. – 1932. –
№ 7 (апрель). – С. 41–42.
12. Система роботи піонерської організації. Затверджена VІ Всеукраїнською нарадою в
справах КДР та БЮРОМ ЦК ЛКСМУ. – Х. : Держвидав України, 1929. – С. 14–15.
13. Перший Всеукраїнський З’їзд представників колгоспів та робітників по колективізації
сільського господарства (тези й резолюції з’їзду) – Х. : Вид-во “Радянський селянин”, 1925. –
С. 18.
14. Піонерська організація на новому етапі. Бібліотечка VІІ Всеукрнаради в справах
Комдитруху. – Х. : Держвидав України, 1930. – С. 31–33.
15. Янпольська М. Як я навчаю / М. Янпольська // Комуністична освіта. – Х. : Державне
вид-во Радянська школа, 1934. – № 5 (142). – С. 42–51.
16. ДАОО, ф. Р. 233, оп. 1, спр. 15, арк. 42; 70.
17. Фігурін О. Спроба дослідження вільних товаристських дитячих об’єднань /
О. Фігурін // Шлях освіти. – Х. : ДВУ, 1927. – № 11 (78), (листопад). – С. 110–111.
18. Вайсберг Я. С. Некоторые вопросы культурничества / Я. С. Вайсберг // Комсомолец
агитатор. Орган ЦК и Харьковского окружкома ЛКСМУ. – 1928. – № 6 (март). – C. 25.
19. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – [2-е вид., випр.]. –
К. : АртЕк, 2001. – 728 с. : іл.
20. ДАХмО, ф. П. 31., оп. 1, спр. 45., арк. 166.
21. Центральний державний архів громадських об’єднань України (м. Київ), ф. 7, оп. 1,
спр. 105, арк. 35.
22. Миронов М. Перші піонери. Із спогадів про перші роки Комдитруху / М. Миронов –
Харків-Одеса : Молодий більшовик, 1932. – С. 176.
23. Горбенко Ю. Політична й технічна дитяча книжка / Ю. Горбенко // Шлях освіти.
Теорія освіти, методологія, освітня практика, побут. – № 4 (84). – Х. : Державне вид-во
України, 1930. – С. 94–95.
24. Затонський В. П. Завдання дитячої літератури на сучасному етапі соціалістичного
будівництва / В. П. Затонський // Комуністична освіта. – № 6 (143). – Х. : Держ. вид-во
“Радянська школа”, 1934. – С. 6–7.
25. Центральний державний архів громадських об’єднань України (м. Київ), ф. 7, оп. 1,
спр. 332, арк. 283.
26. Маршак С. Створити дитячу літературу, гідну наших дітей / С. Маршак //
Комуністична освіта. – № 6 (143), (червень). – Х. : Державне Вид-во “Радянська школа”,
1934. – С. 43.
27. Миронов М. Про дитячу літературу / М. Миронов // Комуністична освіта. – № 5–6
(108), (травень-червень). – Х. : Держвидав України, 1931. – С. 182.
28. Браун Р. Про план видання дитячої літератури на 1934 р. / Р. Браун // Комуністична
освіта. – № 6 (143), (червень). – Х. : Державне вид-во “Радянська школа”, 1934. – С. 34–43.
29. Ленін В. Завдання спілок молоді / Промова на III Всеросійському з’їзді Російської
Комуністичної Спілки Молоді 2 жовтня 1920 р. // Вибрані твори: В 3-х т. – К. : Політвидав
України, 1983. – Т.3. – С. 352–365.
30. Детская литература [Електронний ресурс] / Режим доступу :
http://vseslova.com.ua/word/Детская_литература-31041
31. Детская литература: Учеб. пособие для учащихся пед. уч-щ по спец. № 03.08 “Дошк.
воспитание” / В. П. Аникин, В. В. Агеносов, Э. З. Ганкина и др.; Под ред. Е. Е. Зубаревой. –
3-е изд., дораб. – М. : Просвещение, 1989. – 399 с.
32. Нані Гогохія //Дитинство у тоталітарному суспільстві: “вірні ленінці” радянської України у 1930-
х роках [Електронний ресурс] / Гогохія Нані. Режим доступу :
http://uamoderna.com/md/gogokhia-childhood-ussr-1930s
33. Юні дозорці більшовицького врожаю // Дитячий рух. – 1933. – №11. – С.5.
34. Потятиник Б.В. Медіа: ключі до розуміння / Б.В. Потятиник. – Львів: ПАІС, 2004. –
312 с.
35. Коротич К.В. Вияви дискурсу влади в українській радянській дитячій пресі
20–30-х років xx століття [Електронний ресурс] / К.В. Коротич. Режим доступу :
http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/Soc_Gum/Apsf_lil/2009_20/Korotich.pdf
36. Разумневич В. Книга на всю жизнь. Рассказы о творчестве современных детских
писателей / Владимир Разумневич . М. : Просвещение, 1975. – 176 с.
37. Крупская Н.К. Педагогические сочинения / Н.К. Крупская. – М., 1959. – Т. 3. – С. 658.
Коментарі
Дописати коментар