Українська
спільнота формувалася як специфічний тип групової самоідентифікації,
котрий мав внутрішні, регіональні відмінності в нормах та елементах
культури і зовнішні відмінності, зокрема з російською культурою. Селяни
виробили власну специфічну модель побудови організованого
соціально-економічного життя, що базувалася насамперед на нормах
звичаєвого права, історичних умовах землекористування та землеволодіння.
Землекористування і землеволодіння на початку ХХ ст. мало свої
особливості, як-от: відсутність зрівнялівки при користуванні землею в
общинах; тяжіння до особистих форм володіння землею; створення хуторів
та відрубів на засадах приватного володіння; отримання додаткових коштів
завдяки різним видам домашнього виробництва, торгівлі надлишками
продукції, сезонним заробіткам; активізація кооперативних ідей в
1905–1907 р. та в 1917–1918 рр., що могло свідчити про наявність
динаміки у функціонуванні парагромадянського селянського суспільства,
зокрема зменшення “сімейної локальності” в процесі господарювання;
можливість та бажання збільшити, зокрема за рахунок купівлі, кількість
землі, навіть незважаючи на високу ціну. Гострота майнової диференціації
на селі корелювалася із питаннями збільшення чисельності населення,
густоти населення, яка мала регіональні особливості. Життя українських
селян, зокрема поступова капіталізація, попри циклічні коливання та
аграрне перенаселення в багатьох регіонах станом на 1917 р. мало низку
позитивних тенденцій, формувало економічне підґрунтя парагромадянського
селянського суспільства і не потребувало радикальних зламів.
Авторка поділяє висновки більшості сучасних істориків щодо двоступеневої структури українського доколгоспного села: господарі (хазяї, господарі-хлібороби) та бідняки (батраки). Особливостями національного характеру українців були: волелюбність, сміливість, рівність, демократичність, хазяйновитість. Аналізуючи риси українського національного характеру, зокрема найбільш дискусійну – “український (особистісний) індивідуалізм”, враховуючи норми звичаєвого права, його об’єктивніше ідентифікувати саме як “сімейний індивідуалізм” або “індивідуалізм сімейної спілки”. Характерними соціально-демографічними особливостями початку ХХ ст. були: повільне зниження коефіцієнта смертності; зростання частки молоді в структурі населення, що формувало соціальний ґрунт для радикалізації настроїв на селі; надлишок робочої сили в сільській місцевості, що корелював зі збільшенням міграційних потоків; одні з найвищих показників частки сільського населення порівняно з Європою та Росією. Етнічний склад сільського населення не зазнав суттєвих змін, українців у селах залишалося понад 80 %.
Сільське самоврядування на початку ХХ ст. було переважно представлене такими соціальними інституціями, як сільські громади (створювалися на перетині різних правових культур, мали регіональні відмінності, відрізнялися від російських общин наявністю ментального концепту приватної власності, існували в молодіжному середовищі у формі дівочих та парубочих громад), сільські сходи (основний орган самоврядування), традиційна громадська інституція взаємодопомоги – “толока”. Сільська громада була ключовим багатофункціональним соціальним інститутом українського парагромадянського селянського суспільства, важливою одиницею взаємодії між селянами, їхня діяльність зберігала ідентичність українського етносу. У роки визвольних змагань на селі функціонували різні структурні утворення, реорганізовані земські органи влади, загальноселянські організації “селянські спілки”, сільські комітети, ради селянських депутатів, громади та сходи. Саме Директорія ключовою одиницею самоврядування на селі визначила громади, а віче-сход – розпорядчим органом громад. У розрізі загальних процесів суспільної еволюції, зокрема функціонування самоврядних інституцій на селі, можемо говорити про формування важливих елементів парагромадянського селянського суспільства.
Більшовицька парадигма пауперизації та загальної кризи в селянському соціумі відповідала марксистському погляду на соціально-економічний розвиток суспільства, проте суперечила реальній ситуації в українському селі. Більшовики категорично не сприйняли меншовицьких ідей муніципалізації, створення демократичних державних інституцій, вони провокували селян на “чорний переділ”, покладаючи надію на “пролетаризацію селян” (“розселянення”). У 1917 р. більшовики зуміли дати артикуляцію базовим соціальним домаганням частини українського селянства та задекларували “перехід земель у руки селян, організованих у ради, під контроль селянських общин” та в інші інституції, при цьому було збережено подвірну, хутірську, відрубну та общинну форми землекористування, але селянами було втрачено найголовніше – можливість мати землю в приватній власності. Протягом 1917–1923-х рр. найбільші внутрішньопартійні суперечки виникали з приводу реформування одноосібних господарств, організації великого соціалістичного землеробства, колективізації, поширення кооперативного руху, впровадження “різкокласової політики на селі”, шляхів нейтралізації громадських форм самоорганізації землевласників та політичної активності селян, упровадження “перехідних заходів” і вилилися в нову економічну політику. Врешті втілювалася політична лінія Й. Сталіна, який розглядав селян як джерело “первісного соціалістичного нагромадження”. Це вилилося в політику індустріалізації сільського господарства, запровадження “ножиць цін”, надексплуатацію людських ресурсів, насильницьких хлібозаготівель, колективізації. Спроби окремих більшовицьких лідерів і радянських учених довести, що формальні (політичні) ознаки поділу селян не корелюють із статистичними матеріалами, закінчилися поразкою. У 1929 р. на державному рівні були закріплені рішення про примусову колективізацію-одержавлення.
Більшовики після відновлення діяльності партійних і радянських організацій на українських землях провадили конфіскаційну політику, продовольчу диктатуру, використали старі та створили нові механізми систематичних масових репресій, “червоного терору”. Більшовицька партія не була сприйнята українськими селянами, залучати до лав партії селян намагалися через інститут співчуваючих. Більшовицькі ради лише ззовні нагадували “народну демократію”, оскільки запроваджувалися дискримінаційні виборчі практики. Вилучення із виборчого процесу суспільно активних селян-господарів пришвидшило більшовизацію тогочасних рад. Більшовики використали маркер “позбавленець” для морально-психологічного тиску на селян. Активність сільських виборців протягом 1920-х рр. мала тенденцію на зростання (від 40 % на їх початку до понад 60 % у 1929 р.). Найактивнішими під час виборів була сільська інтелігенція і молоді виборці. Селянам-господарям протягом 1920-х рр. частково ще вдавалося впливати на вибори на місцевому рівні (частка звільнених від податку голів сільрад, членів ревізійних комісій могла засвідчувати і невелике розшарування серед сільського населення, і досить високий статус селян-господарів, їхнє бажання потрапити до сільрад). Базовою організаційною формою диктатури пролетаріату на селі мали стати сільські ради, які до 1927 р. більшість українських селян ідентифікували як місце “видачі довідок”. Збільшення повноважень сільських рад після 1928 р. змінило ситуацію, сільради як низові органи влади еволюціонували від органів місцевого самоврядування в 1917–1920 рр. до органів диктатури пролетаріату та повністю керованого партією органу на початку 1930-х рр. Громада та сход відігравали важливу соціально-економічну роль на початку 1920-х рр. Про це свідчить частота скликань сходів, їхня чисельність, акцентування уваги більшовиків на роботі партійців із селянами після або під час проведення сільських сходів. Органами “керованої народної демократії”, окрім сільських рад, слугували й громадські об’єднання (класові спілки), комнезами та селянські товариства – комітети взаємодопомоги. Діяльність КНС у 1920-х рр. мала свою специфіку: до складу КНС намагалися вступати середняки; окремі селяни навмисно зменшували свої статки, щоб потрапити до КНС та отримати пільги (податкові, насіннєві позики, відрядження на навчання у вузи та ін.); у свідомості частини селян члени КНС на селі утворювали окремий привілейований клас, на противагу класу середняків; більшість членів вважали, що головним для них є збільшення земельного наділу; у вступі до лав партії не були зацікавлені. В українських селах з частково подібними функціями до КНС у 1920-х рр. діяли КВД (СТВ). Більш активно товариства взаємодопомоги діяли у Степу, Лівобережжі, менше – у Правобережжі та Поліссі. На СТВ, які користувалися підтримкою значної частини селян, наприкінці 1920-х рр. було покладено не властиві їм функції, які вже виконували сільради та комнезами, що призвело до втрати підтримки таких товариств з боку більшості селян. Нова влада, культивуючи бідність як чесноту, змінювала ментальність селян, поглиблювала соціальну диференціацію, через зубожіння намагалася зробити із селян пролетаріат і не була зацікавлена в продуктивному господарюванні одноосібних господарств.
Для втілення в життя проектів більшовиків були необхідні сировинна база та людський потенціал України. У період 1921–1928 рр. на долю індивідуальних (одноосібних, “трудових сімейних селянських господарств” фермерського типу) припадало понад 90 % посівних площ (на сході та півдні України ділянки були більшими, більш ніж у два рази). Значна частина селян мала додаткові неземлеробські заробітки, проте вони переважно йшли на сплату податків. Внаслідок нової фіскальної політики найбільше постраждали “вищі групи селянства”, відбулося нове загострення відносин між селянством та владою, на яке селяни відповіли активізацією діяльності “селянських спілок”, що висували економічні й політичні вимоги, не вписуючись у концепт одержавленого суспільства. Протягом 1920-х рр. на селі побутували різні моделі “організацій для усуспільнення виробництва в сільському господарстві”, зокрема земельні громади, артілі, комуни, товариства спільного обробітку землі (товариства громадського обробітку землі), сільськогосподарські виробничі кооперативи, машинно-тракторні товариства. До 1929 р. частина селян об’єднувалася в земельні громади як альтернативу колгоспам. На сході та півдні України, де традиційно були більшими земельні наділи, переважали сільськогосподарські виробничі кооперативи. Вищі форми колгоспів, зокрема комуни, українські селяни не сприймали, економічно доцільними виявились лише створені реемігрантами на початку 1920-х рр. Динаміка створення колгоспів в УСРР була незначною від 193 у 1921 р. до майже 18 тис. – 1928 р. Протягом 1920-х рр. частка індивідуальних селянських господарств залишалася у межах 90 %. Більшовикам вдалося нав’язати селянам марксистсько-ленінський класовий поділ, який розходився із природною соціальною диференціацією українського селянства. Стратифікаційний поділ на бідняків, батраків, середняків, “підкуркульників”, “куркулів” мав політичний характер. Кількість так званих “куркульських господарств” не могла становити загрози радянській владі, а також не могла взяти на себе фінансового тягаря індустріалізації. Середняк як індивідуальний господар був соціальною базою парагромадянського селянського суспільства і не міг не чинити опору одержавленню.
У 1928–1929 рр. було активізовано процеси одержавлення села. Одноосібників (селян-господарів) було звинувачено в невиконанні хлібозаготівельних планів і обмежено в забезпеченні сільськогосподарськими машинами, земельними площами, які раніше вони брали в оренду, припинено практику виокремлення селян на відруби й хутори, заборонено створення земельних громад, активізовано процеси поглиблення диференціації сільського населення, запропоновано модель індустріалізації сільського господарства через створення “соціалістичних фабрик”, які мали функціонувати як великі індустріальні підприємства. Селяни надалі уникали найму працівників, щоб не бути звинуваченими в нетрудових прибутках, саморозкуркулювалися та виїздили в міста на заробітки, збільшуючи чисельність безробітних та внутрішні міграційні потоки. Процес колективізації 1929 р. передбачав усуспільнення цілих громад і сіл, кущове об’єднання колгоспів. Після 1930 р. селяни опинилися в повній економічній залежності від держави, яка не гарантувала ні підприємницької, ні трудової, ні споживчої свободи. Більше того, вона підпорядкувала суспільство з його базисними економічними відносинами, натомість селяни втратили можливість стати самостійними, індивідуальними членами суспільства, наділеними певним комплексом невідчужуваних прав і свобод. Колективізація (творення загальної народної власності) для українців стала справжньою катастрофою і привела до руйнації норм традиційної селянської культури, втрати більшості майна, яким вони володіли, зміни соціальної структури. Грубе адміністрування економіки, більшовицька модернізація аграрного сектору, ігнорування громадських ініціатив, суспільних настроїв привели до радикального зламу соціально-економічних елементів парагромадянського селянського суспільства, одержавлення суспільно-економічного життя та відриву від європейської моделі економічного розвитку.
Аналіз демографічних показників сільського населення в 1921–1929 рр. свідчить про негативні тенденції, викликані погіршенням умов праці, побуту та проживання, спричинених соціально-економічною політикою. Зокрема, у цей період фіксується зростання смертності в молодому віці, зниження середньої тривалості життя, збільшення кількості абортів, зменшення загального коефіцієнта народжуваності. У 1924 р. було зафіксовано зниження смертності жінок на фоні зростання смертності чоловіків, а також найвищу кількість сільських удовиць у Європі (у всіх вікових групах населення жінок-удів було значно більше, ніж чоловіків, приблизно в сім разів, це свідчить не лише про суттєве зростання смертності серед дорослих чоловіків, але й також про те, що жінкам-удовицям на селі було досить важко вийти заміж). Формування нового шлюбного побуту корелювало з Земельним кодексом 1922 р., відповідно до якого кількість землі, виділеної на одну родину, залежала від числа їдців у цій родині, зрівняння в правах на землю і шлюбних, і позашлюбних дітей. Рівень розлучень в УСРР був серед найбільших в СРСР. У 1925 р. в УСРР було зареєстровано збільшення кількості підкинутих та покинутих дітей, що свідчило про руйнацію традиційного інституту сім’ї, про складнощі економічного та соціального характеру. У структурі населення на початку кампанії індустріалізації чисельно домінували молоді люди. Кількість “зайвого населення” відповідно до розрахунків НКЗС УСРР в 1926 р. становила понад 5 млн. осіб, у 1931–1932 рр. за розрахунками НКЗС УСРР кількість мала зрости до 7,7 млн. осіб (за розрахунками переселенського комітету СРСР – до 4,3 млн.). Наркомзем формував переконання в московської партійної верхівки щодо існування значної кількості не інтегрованого в радянську економіку “зайвого населення”. У 1929 р. на фоні зростання чисельності населення відбувається зниження загального коефіцієнта природного приросту, при цьому сталою залишалася статева диспропорція, викликана насамперед потужними міграційними потоками чоловіків у міста. На сталінські хлібозаготівельні кампанії, колективізацію, розкуркулення селяни відповіли не знаними за розмірами внутрішніми переміщеннями, були села, з яких виїхали майже всі працездатні чоловіки. Таке “розселянювання” призвело до нової хвилі дестабілізації сімейно-шлюбних взаємин, до зниження народжуваності, до змін статево-вікового складу сільського населення. Для 1930–1933 рр. загальною тенденцією було зниження народжуваності, збільшення коефіцієнта смертності, зниження середньої очікуваної тривалості життя, найбільші втрати населення були зареєстровані в березні – червні 1933 р. Кількісні оцінки померлих від Голодомору: від 3 до 6 млн. осіб.
Одержавлення селянського соціуму проводилося через нав’язування нової комуністичної ідеології, що формувалася відповідно до кожного класу, мала жорстко нормативний характер, суперечила реаліям повсякденного життя селян, передбачала застосування репресивних заходів. Нові умови проживання селян (колективізація побуту) мали створити новий світогляд, змінити традиційний спосіб життя. Соціальний інжиніринг більшовиків формував новий комплекс міжособистісних відносин (і за складом суб’єктів, і за предметом та змістом), проголошував “нову людину” як заперечення традицій селянського суспільства. Формування одержавленого суспільства передбачало формування одержавленої особистості – людини, позбавленої сумніву в тому, що лише керівна політична сила може бути виразником суспільного блага. Соцієтальні зміни другої половини 1920-х рр. лише поглиблювали негативні наслідки дивергенції цінностей і смислів традиційної української культури з комуністичною. Станом на 1933 р. були істотно знівельовані базові засади духовної сфери парагромадянського селянського суспільства.
Значна роль у модернізації радянського суспільства відводилась “новій жінці” й відповідно “новому чоловікові”. Більшовики запропонували бачення місця, ролі та значення жінки через маскулінну орієнтацію, сприйняття жінки як потужного невикористаного резерву трудової сили, – “армію робітничого класу”. Сільські жінки, які переважно ідентифікували себе через виконання подружніх, материнських та сімейних функцій, складно вписувалися в концепт нової ґендерної ідеології та змушені були поєднувати традиційні сімейні обов’язки із виснажливою працею у колгоспах. Офіційними установами розкріпачення жінок вважалися ясла, дитячі майданчики, будинки матерів-пролетарок, вендиспансери, пологові притулки, молочні кухні та ін. Більшовиками було здійснено суперечливу спробу “інкорпорації жінок у марксистську класову теорію” та укладання, зокрема з метою швидшої легітимації своєї влади, певного “суспільного договору з жінками”, допустивши їх до республіканських, місцевих органів влади, зрівнявши їх у правах із чоловіками. Сільські жінки та чоловіки, котрі не сприймали радикальних змін на селі, мали бути “перевихованими” або знищеними. Голодомор 1932–1933 рр. остаточно зламав супротив українських селян диктатурі пролетаріату, владі вдалось нав’язати подвійну мораль та взяти під контроль громадську думку.
Більшовики для пришвидшення своєї легітимації відразу створювали референтні групи й виокремлювали робітничо-селянську молодь та дітей (понад 10 млн. осіб) як “грунт для побудови майбутнього” та основний ресурс індустріалізації і колективізації із чітко закріпленими статусами в системі ієрархії влади і відповідними соціально-рольовими образами, закріпленими в громадській свідомості. Утилітаризм державної політики щодо дитинства сприяв поширенню ідей про необхідність виховання сільських дітей окремо від батьків у “дитячих помешканнях”, про розшарування дітей відповідно до їхнього соціального походження, про залучення дітей та молоді до хлібозаготівель, колективізації, розкуркулення, виборчих кампаній тощо. Набув поширення ідейно-ціннісний конфлікт між сільськими піонерами й комсомольцями та їхніми батьками. Молодь стала виконувати нові соціальні функції, спрямовані на подальше формування уніфікованої суспільної свідомості, радянської моделі поведінки.
Протягом 1917–1933 рр. українське село було об’єктом цілеспрямованого суспільно-політичного та ідеологічного впливу, ресурсним джерелом індустріалізації та колективізації. Встановлення єдиної ідеології марксизму-ленінізму, однопартійної системи, засилля бюрократичного апарату, знищення приватної власності, відсутність громадянських свобод призводили до змін психосоціальної культури українського села. Становлення комуністичної системи завадило трансформації українського парагромадянського селянського суспільства у громадянське, призвело до відриву України від європейської моделі політичного й економічного розвитку, законсервувало процес появи громадянського суспільства в Україні на довгі роки.
Далі буде..... (Маркова Світлана Василівна - доктор історичних наук, професор, голова ГО "Асоціація вчителів суспільних і гуманітарних дисциплін Хмельниччини").
Авторка поділяє висновки більшості сучасних істориків щодо двоступеневої структури українського доколгоспного села: господарі (хазяї, господарі-хлібороби) та бідняки (батраки). Особливостями національного характеру українців були: волелюбність, сміливість, рівність, демократичність, хазяйновитість. Аналізуючи риси українського національного характеру, зокрема найбільш дискусійну – “український (особистісний) індивідуалізм”, враховуючи норми звичаєвого права, його об’єктивніше ідентифікувати саме як “сімейний індивідуалізм” або “індивідуалізм сімейної спілки”. Характерними соціально-демографічними особливостями початку ХХ ст. були: повільне зниження коефіцієнта смертності; зростання частки молоді в структурі населення, що формувало соціальний ґрунт для радикалізації настроїв на селі; надлишок робочої сили в сільській місцевості, що корелював зі збільшенням міграційних потоків; одні з найвищих показників частки сільського населення порівняно з Європою та Росією. Етнічний склад сільського населення не зазнав суттєвих змін, українців у селах залишалося понад 80 %.
Сільське самоврядування на початку ХХ ст. було переважно представлене такими соціальними інституціями, як сільські громади (створювалися на перетині різних правових культур, мали регіональні відмінності, відрізнялися від російських общин наявністю ментального концепту приватної власності, існували в молодіжному середовищі у формі дівочих та парубочих громад), сільські сходи (основний орган самоврядування), традиційна громадська інституція взаємодопомоги – “толока”. Сільська громада була ключовим багатофункціональним соціальним інститутом українського парагромадянського селянського суспільства, важливою одиницею взаємодії між селянами, їхня діяльність зберігала ідентичність українського етносу. У роки визвольних змагань на селі функціонували різні структурні утворення, реорганізовані земські органи влади, загальноселянські організації “селянські спілки”, сільські комітети, ради селянських депутатів, громади та сходи. Саме Директорія ключовою одиницею самоврядування на селі визначила громади, а віче-сход – розпорядчим органом громад. У розрізі загальних процесів суспільної еволюції, зокрема функціонування самоврядних інституцій на селі, можемо говорити про формування важливих елементів парагромадянського селянського суспільства.
Більшовицька парадигма пауперизації та загальної кризи в селянському соціумі відповідала марксистському погляду на соціально-економічний розвиток суспільства, проте суперечила реальній ситуації в українському селі. Більшовики категорично не сприйняли меншовицьких ідей муніципалізації, створення демократичних державних інституцій, вони провокували селян на “чорний переділ”, покладаючи надію на “пролетаризацію селян” (“розселянення”). У 1917 р. більшовики зуміли дати артикуляцію базовим соціальним домаганням частини українського селянства та задекларували “перехід земель у руки селян, організованих у ради, під контроль селянських общин” та в інші інституції, при цьому було збережено подвірну, хутірську, відрубну та общинну форми землекористування, але селянами було втрачено найголовніше – можливість мати землю в приватній власності. Протягом 1917–1923-х рр. найбільші внутрішньопартійні суперечки виникали з приводу реформування одноосібних господарств, організації великого соціалістичного землеробства, колективізації, поширення кооперативного руху, впровадження “різкокласової політики на селі”, шляхів нейтралізації громадських форм самоорганізації землевласників та політичної активності селян, упровадження “перехідних заходів” і вилилися в нову економічну політику. Врешті втілювалася політична лінія Й. Сталіна, який розглядав селян як джерело “первісного соціалістичного нагромадження”. Це вилилося в політику індустріалізації сільського господарства, запровадження “ножиць цін”, надексплуатацію людських ресурсів, насильницьких хлібозаготівель, колективізації. Спроби окремих більшовицьких лідерів і радянських учених довести, що формальні (політичні) ознаки поділу селян не корелюють із статистичними матеріалами, закінчилися поразкою. У 1929 р. на державному рівні були закріплені рішення про примусову колективізацію-одержавлення.
Більшовики після відновлення діяльності партійних і радянських організацій на українських землях провадили конфіскаційну політику, продовольчу диктатуру, використали старі та створили нові механізми систематичних масових репресій, “червоного терору”. Більшовицька партія не була сприйнята українськими селянами, залучати до лав партії селян намагалися через інститут співчуваючих. Більшовицькі ради лише ззовні нагадували “народну демократію”, оскільки запроваджувалися дискримінаційні виборчі практики. Вилучення із виборчого процесу суспільно активних селян-господарів пришвидшило більшовизацію тогочасних рад. Більшовики використали маркер “позбавленець” для морально-психологічного тиску на селян. Активність сільських виборців протягом 1920-х рр. мала тенденцію на зростання (від 40 % на їх початку до понад 60 % у 1929 р.). Найактивнішими під час виборів була сільська інтелігенція і молоді виборці. Селянам-господарям протягом 1920-х рр. частково ще вдавалося впливати на вибори на місцевому рівні (частка звільнених від податку голів сільрад, членів ревізійних комісій могла засвідчувати і невелике розшарування серед сільського населення, і досить високий статус селян-господарів, їхнє бажання потрапити до сільрад). Базовою організаційною формою диктатури пролетаріату на селі мали стати сільські ради, які до 1927 р. більшість українських селян ідентифікували як місце “видачі довідок”. Збільшення повноважень сільських рад після 1928 р. змінило ситуацію, сільради як низові органи влади еволюціонували від органів місцевого самоврядування в 1917–1920 рр. до органів диктатури пролетаріату та повністю керованого партією органу на початку 1930-х рр. Громада та сход відігравали важливу соціально-економічну роль на початку 1920-х рр. Про це свідчить частота скликань сходів, їхня чисельність, акцентування уваги більшовиків на роботі партійців із селянами після або під час проведення сільських сходів. Органами “керованої народної демократії”, окрім сільських рад, слугували й громадські об’єднання (класові спілки), комнезами та селянські товариства – комітети взаємодопомоги. Діяльність КНС у 1920-х рр. мала свою специфіку: до складу КНС намагалися вступати середняки; окремі селяни навмисно зменшували свої статки, щоб потрапити до КНС та отримати пільги (податкові, насіннєві позики, відрядження на навчання у вузи та ін.); у свідомості частини селян члени КНС на селі утворювали окремий привілейований клас, на противагу класу середняків; більшість членів вважали, що головним для них є збільшення земельного наділу; у вступі до лав партії не були зацікавлені. В українських селах з частково подібними функціями до КНС у 1920-х рр. діяли КВД (СТВ). Більш активно товариства взаємодопомоги діяли у Степу, Лівобережжі, менше – у Правобережжі та Поліссі. На СТВ, які користувалися підтримкою значної частини селян, наприкінці 1920-х рр. було покладено не властиві їм функції, які вже виконували сільради та комнезами, що призвело до втрати підтримки таких товариств з боку більшості селян. Нова влада, культивуючи бідність як чесноту, змінювала ментальність селян, поглиблювала соціальну диференціацію, через зубожіння намагалася зробити із селян пролетаріат і не була зацікавлена в продуктивному господарюванні одноосібних господарств.
Для втілення в життя проектів більшовиків були необхідні сировинна база та людський потенціал України. У період 1921–1928 рр. на долю індивідуальних (одноосібних, “трудових сімейних селянських господарств” фермерського типу) припадало понад 90 % посівних площ (на сході та півдні України ділянки були більшими, більш ніж у два рази). Значна частина селян мала додаткові неземлеробські заробітки, проте вони переважно йшли на сплату податків. Внаслідок нової фіскальної політики найбільше постраждали “вищі групи селянства”, відбулося нове загострення відносин між селянством та владою, на яке селяни відповіли активізацією діяльності “селянських спілок”, що висували економічні й політичні вимоги, не вписуючись у концепт одержавленого суспільства. Протягом 1920-х рр. на селі побутували різні моделі “організацій для усуспільнення виробництва в сільському господарстві”, зокрема земельні громади, артілі, комуни, товариства спільного обробітку землі (товариства громадського обробітку землі), сільськогосподарські виробничі кооперативи, машинно-тракторні товариства. До 1929 р. частина селян об’єднувалася в земельні громади як альтернативу колгоспам. На сході та півдні України, де традиційно були більшими земельні наділи, переважали сільськогосподарські виробничі кооперативи. Вищі форми колгоспів, зокрема комуни, українські селяни не сприймали, економічно доцільними виявились лише створені реемігрантами на початку 1920-х рр. Динаміка створення колгоспів в УСРР була незначною від 193 у 1921 р. до майже 18 тис. – 1928 р. Протягом 1920-х рр. частка індивідуальних селянських господарств залишалася у межах 90 %. Більшовикам вдалося нав’язати селянам марксистсько-ленінський класовий поділ, який розходився із природною соціальною диференціацією українського селянства. Стратифікаційний поділ на бідняків, батраків, середняків, “підкуркульників”, “куркулів” мав політичний характер. Кількість так званих “куркульських господарств” не могла становити загрози радянській владі, а також не могла взяти на себе фінансового тягаря індустріалізації. Середняк як індивідуальний господар був соціальною базою парагромадянського селянського суспільства і не міг не чинити опору одержавленню.
У 1928–1929 рр. було активізовано процеси одержавлення села. Одноосібників (селян-господарів) було звинувачено в невиконанні хлібозаготівельних планів і обмежено в забезпеченні сільськогосподарськими машинами, земельними площами, які раніше вони брали в оренду, припинено практику виокремлення селян на відруби й хутори, заборонено створення земельних громад, активізовано процеси поглиблення диференціації сільського населення, запропоновано модель індустріалізації сільського господарства через створення “соціалістичних фабрик”, які мали функціонувати як великі індустріальні підприємства. Селяни надалі уникали найму працівників, щоб не бути звинуваченими в нетрудових прибутках, саморозкуркулювалися та виїздили в міста на заробітки, збільшуючи чисельність безробітних та внутрішні міграційні потоки. Процес колективізації 1929 р. передбачав усуспільнення цілих громад і сіл, кущове об’єднання колгоспів. Після 1930 р. селяни опинилися в повній економічній залежності від держави, яка не гарантувала ні підприємницької, ні трудової, ні споживчої свободи. Більше того, вона підпорядкувала суспільство з його базисними економічними відносинами, натомість селяни втратили можливість стати самостійними, індивідуальними членами суспільства, наділеними певним комплексом невідчужуваних прав і свобод. Колективізація (творення загальної народної власності) для українців стала справжньою катастрофою і привела до руйнації норм традиційної селянської культури, втрати більшості майна, яким вони володіли, зміни соціальної структури. Грубе адміністрування економіки, більшовицька модернізація аграрного сектору, ігнорування громадських ініціатив, суспільних настроїв привели до радикального зламу соціально-економічних елементів парагромадянського селянського суспільства, одержавлення суспільно-економічного життя та відриву від європейської моделі економічного розвитку.
Аналіз демографічних показників сільського населення в 1921–1929 рр. свідчить про негативні тенденції, викликані погіршенням умов праці, побуту та проживання, спричинених соціально-економічною політикою. Зокрема, у цей період фіксується зростання смертності в молодому віці, зниження середньої тривалості життя, збільшення кількості абортів, зменшення загального коефіцієнта народжуваності. У 1924 р. було зафіксовано зниження смертності жінок на фоні зростання смертності чоловіків, а також найвищу кількість сільських удовиць у Європі (у всіх вікових групах населення жінок-удів було значно більше, ніж чоловіків, приблизно в сім разів, це свідчить не лише про суттєве зростання смертності серед дорослих чоловіків, але й також про те, що жінкам-удовицям на селі було досить важко вийти заміж). Формування нового шлюбного побуту корелювало з Земельним кодексом 1922 р., відповідно до якого кількість землі, виділеної на одну родину, залежала від числа їдців у цій родині, зрівняння в правах на землю і шлюбних, і позашлюбних дітей. Рівень розлучень в УСРР був серед найбільших в СРСР. У 1925 р. в УСРР було зареєстровано збільшення кількості підкинутих та покинутих дітей, що свідчило про руйнацію традиційного інституту сім’ї, про складнощі економічного та соціального характеру. У структурі населення на початку кампанії індустріалізації чисельно домінували молоді люди. Кількість “зайвого населення” відповідно до розрахунків НКЗС УСРР в 1926 р. становила понад 5 млн. осіб, у 1931–1932 рр. за розрахунками НКЗС УСРР кількість мала зрости до 7,7 млн. осіб (за розрахунками переселенського комітету СРСР – до 4,3 млн.). Наркомзем формував переконання в московської партійної верхівки щодо існування значної кількості не інтегрованого в радянську економіку “зайвого населення”. У 1929 р. на фоні зростання чисельності населення відбувається зниження загального коефіцієнта природного приросту, при цьому сталою залишалася статева диспропорція, викликана насамперед потужними міграційними потоками чоловіків у міста. На сталінські хлібозаготівельні кампанії, колективізацію, розкуркулення селяни відповіли не знаними за розмірами внутрішніми переміщеннями, були села, з яких виїхали майже всі працездатні чоловіки. Таке “розселянювання” призвело до нової хвилі дестабілізації сімейно-шлюбних взаємин, до зниження народжуваності, до змін статево-вікового складу сільського населення. Для 1930–1933 рр. загальною тенденцією було зниження народжуваності, збільшення коефіцієнта смертності, зниження середньої очікуваної тривалості життя, найбільші втрати населення були зареєстровані в березні – червні 1933 р. Кількісні оцінки померлих від Голодомору: від 3 до 6 млн. осіб.
Одержавлення селянського соціуму проводилося через нав’язування нової комуністичної ідеології, що формувалася відповідно до кожного класу, мала жорстко нормативний характер, суперечила реаліям повсякденного життя селян, передбачала застосування репресивних заходів. Нові умови проживання селян (колективізація побуту) мали створити новий світогляд, змінити традиційний спосіб життя. Соціальний інжиніринг більшовиків формував новий комплекс міжособистісних відносин (і за складом суб’єктів, і за предметом та змістом), проголошував “нову людину” як заперечення традицій селянського суспільства. Формування одержавленого суспільства передбачало формування одержавленої особистості – людини, позбавленої сумніву в тому, що лише керівна політична сила може бути виразником суспільного блага. Соцієтальні зміни другої половини 1920-х рр. лише поглиблювали негативні наслідки дивергенції цінностей і смислів традиційної української культури з комуністичною. Станом на 1933 р. були істотно знівельовані базові засади духовної сфери парагромадянського селянського суспільства.
Значна роль у модернізації радянського суспільства відводилась “новій жінці” й відповідно “новому чоловікові”. Більшовики запропонували бачення місця, ролі та значення жінки через маскулінну орієнтацію, сприйняття жінки як потужного невикористаного резерву трудової сили, – “армію робітничого класу”. Сільські жінки, які переважно ідентифікували себе через виконання подружніх, материнських та сімейних функцій, складно вписувалися в концепт нової ґендерної ідеології та змушені були поєднувати традиційні сімейні обов’язки із виснажливою працею у колгоспах. Офіційними установами розкріпачення жінок вважалися ясла, дитячі майданчики, будинки матерів-пролетарок, вендиспансери, пологові притулки, молочні кухні та ін. Більшовиками було здійснено суперечливу спробу “інкорпорації жінок у марксистську класову теорію” та укладання, зокрема з метою швидшої легітимації своєї влади, певного “суспільного договору з жінками”, допустивши їх до республіканських, місцевих органів влади, зрівнявши їх у правах із чоловіками. Сільські жінки та чоловіки, котрі не сприймали радикальних змін на селі, мали бути “перевихованими” або знищеними. Голодомор 1932–1933 рр. остаточно зламав супротив українських селян диктатурі пролетаріату, владі вдалось нав’язати подвійну мораль та взяти під контроль громадську думку.
Більшовики для пришвидшення своєї легітимації відразу створювали референтні групи й виокремлювали робітничо-селянську молодь та дітей (понад 10 млн. осіб) як “грунт для побудови майбутнього” та основний ресурс індустріалізації і колективізації із чітко закріпленими статусами в системі ієрархії влади і відповідними соціально-рольовими образами, закріпленими в громадській свідомості. Утилітаризм державної політики щодо дитинства сприяв поширенню ідей про необхідність виховання сільських дітей окремо від батьків у “дитячих помешканнях”, про розшарування дітей відповідно до їхнього соціального походження, про залучення дітей та молоді до хлібозаготівель, колективізації, розкуркулення, виборчих кампаній тощо. Набув поширення ідейно-ціннісний конфлікт між сільськими піонерами й комсомольцями та їхніми батьками. Молодь стала виконувати нові соціальні функції, спрямовані на подальше формування уніфікованої суспільної свідомості, радянської моделі поведінки.
Протягом 1917–1933 рр. українське село було об’єктом цілеспрямованого суспільно-політичного та ідеологічного впливу, ресурсним джерелом індустріалізації та колективізації. Встановлення єдиної ідеології марксизму-ленінізму, однопартійної системи, засилля бюрократичного апарату, знищення приватної власності, відсутність громадянських свобод призводили до змін психосоціальної культури українського села. Становлення комуністичної системи завадило трансформації українського парагромадянського селянського суспільства у громадянське, призвело до відриву України від європейської моделі політичного й економічного розвитку, законсервувало процес появи громадянського суспільства в Україні на довгі роки.
Далі буде..... (Маркова Світлана Василівна - доктор історичних наук, професор, голова ГО "Асоціація вчителів суспільних і гуманітарних дисциплін Хмельниччини").
Коментарі
Дописати коментар