Вже у понеділок (22 січня) круглий стіл: "Євген Михайлович Коновалець: життя, віддане за українську націю".
Дорогі колеги, хочу поділитися своїми дослідженнями.
Євген Михайлович Коновалець,
знаний український політик,
державотворець, військовий стратег. Він мав би у підручниках з історії
України, зокрема шкільних за 10 клас, бути поруч із фундаторами УНР М.
Грушевським, В. Винниченком, С. Петлюрою. Немає жодної згадки про Євгена
Михайловича у навчальних програмах курсів за вибором: «Видатні постаті
України кінця ХVІІІ ст. – початку ХХ ст.»; «Історія України першої
половини ХХ ст. в особах». Тому, більшість учнів українських шкіл не
ідентифікують постать Є. Коновальця із політичним діячем, який реально
двічі рятував УНР від загибелі, внутрішньої анархії, мав беззаперечний
авторитет державника в Україні та був найвпливовішим провідником ідей
соборності.
Коли у Києві розпочалася Українська революція 1917-1921 рр. Є. Коновалець утік з Царицина (нині Волгоград, Росія), де він знаходився в ув’язненні, та допоміг побратимам повернутися в Україну. Старшини, підстаршини і стрілецтво (К. Воєвідка, Д. Герчанівський, В. Кучабський, Р. Сушко, Ф. Черник, І. Чмола та ін.) вважали призначення Є. Коновальця командувачем Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців (1-й курінь) «найщасливішою розв’язкою, бо він був людиною, яка тактом та стриманістю майстерно ліквідовувала внутрішні конфлікти, його переваги були над іншими у інтелекті і характері».
До Є. Коновальця дослухалися і М. Грушевський, і С. Петлюра, і В. Винниченко. У січні-лютому 1918 р., завдяки військовій стратегії полковника було придушено більшовицьке повстання у Києві. На жаль, після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського полк Є. Коновальця було роззброєно та розформовано. Проте вже наприкінці серпня 1918 р. Євген Михайлович розпочав формування Окремого загону Січових Стрільців.
Коли восени 1918 р. до Києва прибула галицька делегація з проханням перевести Січових стрільців до Львова, для боротьби із поляками, полковник УНР зауважив, що «шлях до Львова йде через Київ» і залишився рятувати Наддніпрянську України від більшовицької навали. Коменданту Осадчого Корпусу було передано всю владу у Києві до часу приїзду туди Директорії. Стрілецька Рада винесла на державну нараду 16 січня 1919 р., проект створення тріумвірату, у якому мали узяти участь С. Петлюра, Є. Коновалець, А. Мельник. Є. Коновальцю було запропоновано стати шостим членом Директорії. Але він відмовився, як і відмовився від генеральського чину, залишившись у чині полковника Армії УНР. До нього так і зверталися – «пане Полковнику».
У кінці 1919 р. армія УНР опинилася у «Чотирикутнику смерті». 6 грудня було прийнято рішення припинити регулярний спосіб ведення війни. «Революція стала процесом болючого самоусвідомлення, яке приходило наслідком поразок, як болюче каяття за незроблене та недодумане». Є. Коновалець був інтернований до Польщі, перебував у таборі для військовополонених. Навесні 1920 р. переїхав до Чехо-Словаччини. У 1920 р. створив УВО, що сповідувало соборність України. Літом 1921 р. повернувся до Львова і очолив УВО. Діяльність УВО викликала широкий резонанс за кордоном. Є. Онацький писав у листі Є. Коновалюцю, що коли Шелухін опублікував статтю в США у газеті «Народна Воля», спрямовану проти діяльності УВО, то отримав у Празі за це ляпаса від одного з наддніпрянців.
Через переслідування Польщею у 1922 р. Є. Коновалець спочатку переїздить у Берлін, далі у Женеву та у Рим. Особистою трагедією для Є. Коновальця стало 14 березня 1923 р., коли за ухвалою Ради Амбасадорів Галичину віддали Польщі. Визвольні змагання українського народу 1917-1923 рр. закінчилися поразкою, але не припинилися. Для полковника УНР розпочинався новий період, після якого «мав з’явитися український народ, як духовно, так і культурно і політично готовий творити Українську Державу. У 1927 р. постає Провід українських націоналістів, на першому Конгресі Українських націоналістів, наприкінці січня 1929 р. було створено ОУН, яку очолив Є. Коновалець. Головною ідеєю праці Євгена Михайловича «Причинки до історії української революції» (Прага 1928 р.) була необхідність виховання українця-соборника та єдина Україна.
Євген Михайлович налагодив контакти з політичними колами Німеччини, Великої Британії, Литви, Іспанії, Італії. Організував українську інформаційну службу в багатьох політичних центрах Європи, залучив до співпраці в ОУН широкі кола української еміграції. У 1931 р. було засновано ОДЕУ, що на початку свого існування мала 25 філій. У 1932 р. твориться Український Народний Союз у Франції, активно функціонує УНО в Німеччині, вірно тримається націоналістичного прапору Українська Стрілецька громада у США, на базі якої згодом постала ОДВУ й Українське національне об’єднання у Канаді, об’єднання у Південній Америці тощо.
Із листа Є. Онацького (був представником уряду УНР у департаменті Східної Європи в Італійському міністерстві закордонних справ; товариш Є. Коновальця): «15 літ безупинної боротьби і невтомної праці за кордоном спочатку в ролі Начального Команданта УВО, а згодом як голови ПУН, відкрили йому не одні двері в західній Європі, як безконкурентному і незаперечному авторитетові в українських справах. Звідти ціла низка важливих політичних зв’язків в середній і західній Європі».
У 1931 р. Є. Коновалець у листі до Є. Онацького писав про необхідність розголосу у Європі наслідків «пацифікації» у Східній Галичині. Ці питання («Порушення Польщею трактату про національні меншини» і «Недодержання Польщею її міжнародних зобов’язань») мали виносити на розгляд Комісії (Комітету) Трьох, на січневе засідання Ради Союзу Народів. Полковник розповідав про знищення українських кооперативів під час пацифікації; про недотримання Польщею своїх міжнародних домовленостей та про необхідність відібрати у Польщі мандат на Галичину (мандат на суверенні володіння). Польща отримала мандат за умови, що буде вести Галичину не до анексії, а до повної незалежності». Завдяки Євгену Михайловичу Українська справа «стала об’єктом інтернаціональних переговорів, було запропоновано мандат на Галичину Італії». Є. Коновалець та його товариші вважали, що «Італія відноситься до українського руху з найбільшою симпатією і при першій можливості це виявить».
Свою подорож на рідні землі Полковник планував ще перед ІІ Великим Збором українських націоналістів. В плані його було мати на Конгресі «більше представників з осередніх і східних земель України, щоб протиставити їх представникам західних земель», з якими у нього «виринали щораз більші й більші труднощі, адже, не кожний з підпільних збройних виступів мав його апробату, деякі з них були проведені проти його волі». Він виступав проти тоталітарних практик ведення боротьби.
Агенти полковника Коновальця мали проникати в УРСР і «здобувати собі легальне становище для нелегальної дії, обростати місцевим націоналістичним елементом і творити клітини підпілля; український уряд мав звільнятися від росіян, зокрема через процеси українізації».
Варто зауважити, що Є. Коновалець ставився з повагою до окремих діячів УРСР, котрі залишилися там та писав, що «на Східних Землях України ішов процес національної революціонізації в площині духовній, що проростала виявами українського націоналізму в особах своїх кращих представників (Хвильовий, Дніпровський, Куліш, Волобуєв, Слабченко)».
Полковник був добре обізнаний про ситуацію в СРСР-УРСР. «Бачив я проф. Льо Гатто, що саме повернувся з Москви, де пробув місяць. Враження виніс катастрофічне. Терор незвичайний. Це щодо населення, влада ж, навпаки сильно зміцнилася. Здатність людського терпіння вичерпана до краю». Є. Коновалець намагався винести питання про Голодомор 1932-1933 рр. в УРСР на розгляд Ліги Націй, за що його патологічно ненавиділи у Москві. Й. Сталін боявся Є. Коновальця, тиран знав про розмови Джаніні, Онацького і Коновальця щодо концепції поділу Росії та їхні висловлювання, на кшталт, що «коли від залізного кулака в образі більшовицької Росії, котрий повис над Європою, відірветься Україна і Кавказ, не багато від неї залишиться».
23 травня 1938 р., після попередніх невдалих спроб, Є. Коновалець був убитий у Роттердамі в результаті спецоперації радянських спецслужб.
У місті Жовква та селі Старі Кути (Косівського району Івано-Франківської області) Є. Коновальцю встановлено пам’ятники; у Києві, Львові, Івано-Франкувську, і відтепер, у Хмельницькому – меморіальні дошки. (Матеріал підготувала доктор історичних наук Маркова С.В.)
Список використаних джерел та літератури:
1. Видання Головного Командування УПА. Літопис УПА. Нова серія, Т. 1. – Київ-Торонто, 1995. – С. 242 – 244.
2. Жуковський А. Євген Коновалець – у 55-ту річницю смерти // ОУН: минуле і майбуття. – Київ: Фундація ім. О. Ольжича, 1993. – С. 36-44.
4. Енциклопедія Сучасної України. – Т. 14 (Кол-Кос). – Київ, 2014. – С. 288.
5. Кентій А. В. Українська військова організація (УВО) в 1920–1928 рр. Короткий нарис. – К.: Інститут Історії України НАН України, 1998. – 81 с.
6. Організація Українських Націоналістів і Повстанська Армія. Фаховий висновок робочої групи істориків при УК з вивчення діяльності ОУН і УПА. – К.: Наукова думка, 2005. – 70 с.
7. Організація Українських Націоналістів 1929-1954. – На чужині, 1955. – С. 8-108.
Дорогі колеги, хочу поділитися своїми дослідженнями.
Євген Михайлович Коновалець,
Коли у Києві розпочалася Українська революція 1917-1921 рр. Є. Коновалець утік з Царицина (нині Волгоград, Росія), де він знаходився в ув’язненні, та допоміг побратимам повернутися в Україну. Старшини, підстаршини і стрілецтво (К. Воєвідка, Д. Герчанівський, В. Кучабський, Р. Сушко, Ф. Черник, І. Чмола та ін.) вважали призначення Є. Коновальця командувачем Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців (1-й курінь) «найщасливішою розв’язкою, бо він був людиною, яка тактом та стриманістю майстерно ліквідовувала внутрішні конфлікти, його переваги були над іншими у інтелекті і характері».
До Є. Коновальця дослухалися і М. Грушевський, і С. Петлюра, і В. Винниченко. У січні-лютому 1918 р., завдяки військовій стратегії полковника було придушено більшовицьке повстання у Києві. На жаль, після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського полк Є. Коновальця було роззброєно та розформовано. Проте вже наприкінці серпня 1918 р. Євген Михайлович розпочав формування Окремого загону Січових Стрільців.
Коли восени 1918 р. до Києва прибула галицька делегація з проханням перевести Січових стрільців до Львова, для боротьби із поляками, полковник УНР зауважив, що «шлях до Львова йде через Київ» і залишився рятувати Наддніпрянську України від більшовицької навали. Коменданту Осадчого Корпусу було передано всю владу у Києві до часу приїзду туди Директорії. Стрілецька Рада винесла на державну нараду 16 січня 1919 р., проект створення тріумвірату, у якому мали узяти участь С. Петлюра, Є. Коновалець, А. Мельник. Є. Коновальцю було запропоновано стати шостим членом Директорії. Але він відмовився, як і відмовився від генеральського чину, залишившись у чині полковника Армії УНР. До нього так і зверталися – «пане Полковнику».
У кінці 1919 р. армія УНР опинилася у «Чотирикутнику смерті». 6 грудня було прийнято рішення припинити регулярний спосіб ведення війни. «Революція стала процесом болючого самоусвідомлення, яке приходило наслідком поразок, як болюче каяття за незроблене та недодумане». Є. Коновалець був інтернований до Польщі, перебував у таборі для військовополонених. Навесні 1920 р. переїхав до Чехо-Словаччини. У 1920 р. створив УВО, що сповідувало соборність України. Літом 1921 р. повернувся до Львова і очолив УВО. Діяльність УВО викликала широкий резонанс за кордоном. Є. Онацький писав у листі Є. Коновалюцю, що коли Шелухін опублікував статтю в США у газеті «Народна Воля», спрямовану проти діяльності УВО, то отримав у Празі за це ляпаса від одного з наддніпрянців.
Через переслідування Польщею у 1922 р. Є. Коновалець спочатку переїздить у Берлін, далі у Женеву та у Рим. Особистою трагедією для Є. Коновальця стало 14 березня 1923 р., коли за ухвалою Ради Амбасадорів Галичину віддали Польщі. Визвольні змагання українського народу 1917-1923 рр. закінчилися поразкою, але не припинилися. Для полковника УНР розпочинався новий період, після якого «мав з’явитися український народ, як духовно, так і культурно і політично готовий творити Українську Державу. У 1927 р. постає Провід українських націоналістів, на першому Конгресі Українських націоналістів, наприкінці січня 1929 р. було створено ОУН, яку очолив Є. Коновалець. Головною ідеєю праці Євгена Михайловича «Причинки до історії української революції» (Прага 1928 р.) була необхідність виховання українця-соборника та єдина Україна.
Євген Михайлович налагодив контакти з політичними колами Німеччини, Великої Британії, Литви, Іспанії, Італії. Організував українську інформаційну службу в багатьох політичних центрах Європи, залучив до співпраці в ОУН широкі кола української еміграції. У 1931 р. було засновано ОДЕУ, що на початку свого існування мала 25 філій. У 1932 р. твориться Український Народний Союз у Франції, активно функціонує УНО в Німеччині, вірно тримається націоналістичного прапору Українська Стрілецька громада у США, на базі якої згодом постала ОДВУ й Українське національне об’єднання у Канаді, об’єднання у Південній Америці тощо.
Із листа Є. Онацького (був представником уряду УНР у департаменті Східної Європи в Італійському міністерстві закордонних справ; товариш Є. Коновальця): «15 літ безупинної боротьби і невтомної праці за кордоном спочатку в ролі Начального Команданта УВО, а згодом як голови ПУН, відкрили йому не одні двері в західній Європі, як безконкурентному і незаперечному авторитетові в українських справах. Звідти ціла низка важливих політичних зв’язків в середній і західній Європі».
У 1931 р. Є. Коновалець у листі до Є. Онацького писав про необхідність розголосу у Європі наслідків «пацифікації» у Східній Галичині. Ці питання («Порушення Польщею трактату про національні меншини» і «Недодержання Польщею її міжнародних зобов’язань») мали виносити на розгляд Комісії (Комітету) Трьох, на січневе засідання Ради Союзу Народів. Полковник розповідав про знищення українських кооперативів під час пацифікації; про недотримання Польщею своїх міжнародних домовленостей та про необхідність відібрати у Польщі мандат на Галичину (мандат на суверенні володіння). Польща отримала мандат за умови, що буде вести Галичину не до анексії, а до повної незалежності». Завдяки Євгену Михайловичу Українська справа «стала об’єктом інтернаціональних переговорів, було запропоновано мандат на Галичину Італії». Є. Коновалець та його товариші вважали, що «Італія відноситься до українського руху з найбільшою симпатією і при першій можливості це виявить».
Свою подорож на рідні землі Полковник планував ще перед ІІ Великим Збором українських націоналістів. В плані його було мати на Конгресі «більше представників з осередніх і східних земель України, щоб протиставити їх представникам західних земель», з якими у нього «виринали щораз більші й більші труднощі, адже, не кожний з підпільних збройних виступів мав його апробату, деякі з них були проведені проти його волі». Він виступав проти тоталітарних практик ведення боротьби.
Агенти полковника Коновальця мали проникати в УРСР і «здобувати собі легальне становище для нелегальної дії, обростати місцевим націоналістичним елементом і творити клітини підпілля; український уряд мав звільнятися від росіян, зокрема через процеси українізації».
Варто зауважити, що Є. Коновалець ставився з повагою до окремих діячів УРСР, котрі залишилися там та писав, що «на Східних Землях України ішов процес національної революціонізації в площині духовній, що проростала виявами українського націоналізму в особах своїх кращих представників (Хвильовий, Дніпровський, Куліш, Волобуєв, Слабченко)».
Полковник був добре обізнаний про ситуацію в СРСР-УРСР. «Бачив я проф. Льо Гатто, що саме повернувся з Москви, де пробув місяць. Враження виніс катастрофічне. Терор незвичайний. Це щодо населення, влада ж, навпаки сильно зміцнилася. Здатність людського терпіння вичерпана до краю». Є. Коновалець намагався винести питання про Голодомор 1932-1933 рр. в УРСР на розгляд Ліги Націй, за що його патологічно ненавиділи у Москві. Й. Сталін боявся Є. Коновальця, тиран знав про розмови Джаніні, Онацького і Коновальця щодо концепції поділу Росії та їхні висловлювання, на кшталт, що «коли від залізного кулака в образі більшовицької Росії, котрий повис над Європою, відірветься Україна і Кавказ, не багато від неї залишиться».
23 травня 1938 р., після попередніх невдалих спроб, Є. Коновалець був убитий у Роттердамі в результаті спецоперації радянських спецслужб.
У місті Жовква та селі Старі Кути (Косівського району Івано-Франківської області) Є. Коновальцю встановлено пам’ятники; у Києві, Львові, Івано-Франкувську, і відтепер, у Хмельницькому – меморіальні дошки. (Матеріал підготувала доктор історичних наук Маркова С.В.)
Список використаних джерел та літератури:
1. Видання Головного Командування УПА. Літопис УПА. Нова серія, Т. 1. – Київ-Торонто, 1995. – С. 242 – 244.
2. Жуковський А. Євген Коновалець – у 55-ту річницю смерти // ОУН: минуле і майбуття. – Київ: Фундація ім. О. Ольжича, 1993. – С. 36-44.
4. Енциклопедія Сучасної України. – Т. 14 (Кол-Кос). – Київ, 2014. – С. 288.
5. Кентій А. В. Українська військова організація (УВО) в 1920–1928 рр. Короткий нарис. – К.: Інститут Історії України НАН України, 1998. – 81 с.
6. Організація Українських Націоналістів і Повстанська Армія. Фаховий висновок робочої групи істориків при УК з вивчення діяльності ОУН і УПА. – К.: Наукова думка, 2005. – 70 с.
7. Організація Українських Націоналістів 1929-1954. – На чужині, 1955. – С. 8-108.
Коментарі
Дописати коментар