ГОЛОКОСТ У СЕЛАХ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО РАЙОНУ: ВІД ЦИФР ДО ІМЕН

Дорогі друзі, 27 січня в Україні вшановують пам'ять про жертв Голокосту.  Автором у 2017 році було проведено дослідження для написання учнівської дослідницької роботи. Ділюсь з Вами нашими результатами.

ГОЛОКОСТ У СЕЛАХ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО РАЙОНУ: ВІД ЦИФР ДО ІМЕН

    Дослідження Голокосту на Поділлі розпочалось із початку державної незалежності. Разом з тим в суспільстві існує певне табу на обговорення данної теми. Тому, що не приємно чути прізвища. Простіше сховатися за цифрами. На нашу думку, правда тільки тоді очистить, коли стане публічною. Тоді є шанс уникнути знищення людей людьми за расовими чи етнічними ознаками. Важливо перейти від героїзму генералів до трагізму доль людей, спробувати зрозуміти специфіку поведінки, осмислити зроблене і пам’ятати.

     Процес утворення гетто та фізичного знищення євреїв на території Проскурова розпочалось із початком окупації і тривало до 1942 року.

Єврейське гетто в місті Проскурові було утворене 14 грудня 1941 року. На сьогодні - це центральна частина міста: від Південного Бугу по вулиці Кам’янецькій до вулиці Подільської по ній до вулиці Проскурівського підпілля і до Південного Бугу. До війни це були єврейські райони міста. Навколо гетто стояли сторожові башти з черговими, територія була огороджена колючим дротом. На території гетто проживало близько 3 тисяч євреїв [1].

     Робітниче гетто знаходилось у Лезневому (на той час – селі, сьогодні частина міста Хмельницького). Тут проживали євреї, яких змушували працювати на будівництві та ремонтах шосейної дороги [1] .

    Знищення євреїв відбувалось в два етапи. Перший з осені 1941 року, другий – в грудні 1942 року. Краєзнавець, дослідник історії Поділля, Ігор Западенко зібрав і опублікував спогади свідків. Лідія Степанівна Родіонова, яка проживала в окупованому Проскурові згадує, як молода дівчина на ім’я Ента волею долі змогла врятуватись. Потім сама від безвиході пішла в гетто і загинула під час другого погрому в грудні 1942 року. Під час другого погрому євреї опору не чинили. Намагались сховатись, втікти, проте спроби закінчувались невдачами. Серед катів називає «українських шуцманів» [ 2, с.334 ]. У висновках комісії по розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників та їх посібників на території Кам’янець-Подільської області, що проводила свою роботу у червні

- серпні 1944 року, окупантами було знищено в балці між Вінницьким і Старокостянтинівським шосе – 8200 осіб, переважно євреїв [3, арк. 39]. За селом Лезневе розстріляно 400 осіб (чоловіки, жінки) від 20 до 45 років, окрім євреїв це були росіяни, поляки, українці. [3, арк.38]. Вражаючою була історія Беті Царевич, якій пораненій вдалось вилізти з рострільної ями і завдяки українці Дорці Шершун вижити [4, с.12]. За цей подвиг Дорка була удостоєна премією «Праведниця світу».

   У 1942 році в селі Волиця у свинарнику нацисти організували гетто і звозили сюди євреїв з Чорного Острова і Проскурова. Тих, хто міг працювати (розповідали свідки), виводили на будівництво дороги Проскурів – Тернопіль навпроти села Водички. У листопаді 1942 за селом у кар’єрі знищували євреїв. Немічних везли на підводах, люди йшли мовчки, бо кричати і плакати у них вже не було сил. Біля кар’єру була викопана яма. Жертви ставали спинами до катів по десять осіб, далі по нещасних строчив кулемет [7,с.302].  

На місці розстрілу стоїть надмогильна плита. Поховано 800 євреїв.

Мацьківці. За повідомленням вчителя історії місцевої школи Гуцала Олександра, біля села відбувався розстріл євреїв. Місцева жителька Броніслава Йосипівна Буданова, підтвердила, що на території теперішньої водокачки стояло дві конюшні. Туди німці зігнали євреїв з міста і навколишніх сіл. Настеляли всередині приміщення соломи. Ранками вартові гнали арештантів під ліс, в сторону сьогоднішньої птахофабрики, добувати в кар'єрі пісок. Знесилені від голоду та важкої праці дорослі та діти з нашивками "Юда"зазнавали тортур та знущань з боку вартових [6].

    Трагедія трапилася 15 жовтня 1942 року. В'язнів гетто погнали строєм з лопатами до лісу, де вони мусили копати велику яму. Кількасот бранців, знесилені та замучені, мовчки копали собі могилу. Люди в той час збирали на городах картоплю. Тихо було навкруги, несподівано пролунали звуки автоматних черг. Крики, зойки, ґвалт, благання перемішувалися з жалісним дитячим плачем. Три дні потому рухалася на могилі земля, але шуцмани і військові в жовтій уніформі пильно стежили, щоб ніхто не вибрався звідти

живим. Але ще під час розстрілу одному хлопчаку на ім`я Давід Рузі вдалося втекти.

Ставши дорослим, він на власні кошти поставив на цьому місці пам'ятник [6] . Поховано 300 – 350 євреїв [9, с.306].

Фельштин. На початку війни в містечку проживало більше 500 євреїв, з ближніх сіл були звезені євреї до гелетинецького лісу і силами місцевої поліції знищені 1200 осіб в ОДИН день – 12 вересня 1942 року. Ми звернулися за допомогою до вчителя історії Гвардійського ліцею Письменного Олега. Він передав нам унікальні документи з Архіву СБ України. Говорить свідок : Лабер Семен Мойсейович, 1928 року народження: “В липні 1941 року приїхали 4 бандерівці. Разом із поліцією забрали 12 євреїв, зв’язали, вивели на околицю і розстріляли. В серпні у 1941 року прибула група бандерівців в кількості 50 – 60 чоловік. Ними було вбито 150 євреїв. Їх місцеві люди не впускали в будинки, прислуговували німецькій владі, намагаючись вислужитися перед нею, без жалю відносилися до єврейського населення ”.

Із свідчень Гуменного Федора Івановича, завідуючого Фельштинською лікарнею: “В грудні 1941 року до нас прислали лікарем єврейку Купершляк Клару Йосипівну, котра проживала у нас по вересень 1942 рік. Її сім’я складалася з батька, матері і семимісячного сина”.

Із звинувачувального заключення:

“Влітку 1942 року Гуменний Ф.І., завідувач Фельштинським райздраввідділом, сам особисто написав в жандармерію донос на лікаря Купершляк К.Й. про те, що вона єврейка, і просив, щоб забрали її з лікарні.”

На основі цього доносу, лікар Купершляк разом зі своїми батьками та дитиною була розстріляна німцями біля Павликівського лісу.

Свідок : Бурячківський Й.І., 1918 року народження. Розповідає:

Гуменнний сказав: “Я з жидами жити і працювати разом не можу, їх треба всіх

відправити за дріт”.

Наймасовішу акцію проти євреїв на території Фельштина німці розпочали на початку вересня 1942 року.

Із свідчень підсудного Трембача Тимофія Івановича:

Коли я працював в поліції, мені дуже часто доводилося приймати участь в обшуках і арештах мирних громадян, головним чином вихідців із єврейських сімей. Нас всіх, поліцаїв і жандармів, зібрали в поліції у Фельштині. З Проскурова приїхав каральний загін. Усіх вишикували і повели на облаву єврейських сімей, котрі проживали на території Фельштина.

Свідок: Хмура Дмитро Прокопович, 1871 року народження.

У Гвардійське прибула група жандармів з Проскурова. Заїхали в сільську управу, взяли старосту і секретаря, поїхали до Гвардійської жандармерії. Через деякий час все містечко було оточене, і після цього стали зганяти євреїв на площу. Роля Л.В. ходив по містечку і показував, де вони живуть.

     Не всі євреї добровільно погоджувалися залишати свої оселі. Єврея Файєрмана

убили в його будинку під час молитви за те, що він відмовився виходити з оселі. Внаслідок прочісування будинків прямо на місці розстріляли ще не один десяток євреїв.

Із свідчень Герецького Броніслава Івановича, 1920 року народження, жителя села Гелетинці.“Я возив гречку з поля. Ввечері до мене прийшов бригадир і звелів підводою їхати в село Павликівці. Замість мене поїхав мій батько.І все, що я розповідаю, я знаю з його слів. Зібрали багато людей з села. Заказано було бути з підводами. В село Павликівці поїхали звечора. Чекали там усю ніч. Євреїв почали грузити, коли вже стало світати. Везли євреїв по тій дорозі, що веде на Волочиськ. Вони так і вважали, що їх перевозять в інший табір, бо їм було наказано взяти з собою теплі речі та золото. Їхали вони спокійно до тих пір, поки перша підвода не повернула до Гелетинецького лісу. Євреї підняли такий крик, що передати неможливо. Всі підводи виїхали на поле, яке підходило

до лісу. У лісі євреям було сказано роздягнутися і весь одяг скласти на купу. Потім їх підводили до ями, де німці їх розстрілювали, а поліцаї не давали їм можливості тікати. Батько казав, що залишилася живою маленька дитина. Мати думала, що її пожаліють, тому не взяла з собою до ями. Але німець взяв дитя за руки і ноги та живим закинув у яму. Цю яму євреї викопали самі. Потім поліцаї засипали її, кров текла струмком, земля рухалась”.

     Із свідчення підсудного Безвушка Івана Антоновича. “Ми стояли в оточенні, на відстані 80 метрів стояли поліцейські. Розстріл тривав близько однієї години. Речі євреїв на підводах відвезли у Фельштин і здали на склад районної поліції. Половина поліцейських залишилися закопувати трупи, а решта повезли речі у Фельштин. У розстрілі єврейського населення приймало участь близько 60 поліцаїв”.

     На цьому трагедія єврейського населення Фельштина не припинилася.

Згадує Хмура Дмитро Прокопович: “На третій день після арешту єврейського

населення мені було наказано викопати яму на двох чоловік біля крайнього єврейського будинку. Це були євреї, котрі не хотіли, аби їх відправили в Павликівське гетто, і вони повісилися біля свого дому. Ми зняли трупи, потім сюди привели ще євреїв: 4 чоловіків і 2 жінки. Їм наказано було роздягнутися до натільної білизни. Після того, як вони роздяглися, поліцай всіх їх повбивав, а речі з квартири розстріляних забрали і звезли на квартиру вбитого єврея Макушина Абрама. Закопувати розстріляних я не міг, тому що перед

розстрілом ці євреї дуже кричали. Тому поліцейські присипали яму власноручно. Коли поранений єврей спробував піднятися, то один із поліцейських почав бити його лопатою і заставив лягти в яму, яку поліцаї присипали землею. І потім вже сказали засипати нам. Коли ми підійшли до ями, то земля ще тоді рухалася. Всього було розстріляно 28 чоловік.”Вдалось ідентифікувати прізвища лише 9 осіб, які поховані у братській могилі села

Гелетинці. Це Шапіро Б.Н., Шапіро Д.А., Шойган Ш.А., Шойган Р.Ш., Мучник А.Г., Мучник, Мучник Г.А. Вижили четверо [7, с. 306]. У 2007 році представники фельштинської громади США, очолюваної Мелом Вербахтом, на місці загибелі встановили пам’ятний знак [8]. Відомий подільський письменник Григорій Храпач, уродженець села Гелетинці, будучи свідком подій, жертвам нацизму присвятив вірш «Могила», цитуємо:

“ Ні, не забулося: євреїв

Із Фельштина везуть в наш ліс

Підводами, женуть стернею

Там, між дубів, осик, беріз…

А ось і яма! Довга кладка,

Гурт поліцаїв хмурих, злих

І німців кілька для порядку.

Тож на гар мошечках губних

Маршоподібне фріци грають.

Жінок, дітей, бабусь, дідів

Кати на кладку виганяють.

По десять. Голих. Задуднів

І кулемет. О зойк дитячий!

О лемент тисяч горл! Між тим

У небі ворон чорний кряче!...

Фашист, як звір. І шуцман з ним.

…Згадалось все це із роками

 Не забувається ніяк.

…Стоїть могила під вітрами,

Як застороги вірний знак.” [7, с. 298].

    Чорний острів. Вчителька історії Чорноострівського НВК Боровик Тетяна поділилась свідченнями, записаними 2012 році від жительки с. Вовча Гора Ференс (Станішевської) Єлизавети Григорівни 1927 року народження: “У Чорному Острові німці з’явилися 7 липня 1941 року. Війська прийшли зі сторони Миколаєва. Добре пам’ятаю, як по шосейній дорозі

йшли три танки, а за ними - німці. У центрі містечка, на місці селищної ради, зробили управу, в якій перебував головний німець – гебістскомісар і жандарми, теж німці. Були й наші, що стали допомагати фашистам – шуцмани. Серед них – П. Ярусевич, А. Грузицький, які відзначалися особливою жорстокістю. У селищі до війни було дуже багато євреїв, десь відсотків 65. Коли почалась війна, багато хто втік хтозна й куди, але більшість із них залишилися. Спочатку німці їх не чіпали, тільки наказали пришити до одягу жовті зірки – на спині і на грудях. Майже всі євреї були ремісниками, німцям вони були потрібні. Гетто у селищі не було (гетто було у сусідньому містечку Миколаїв –

Прим.авт.). Вже на початку 1942 року їх почали вбивати. Спочатку зводили потроху у підвал жандармерії. А потім вели на єврейське кладовище, що знаходилось на північній околиці містечка, примушували копати велику могилу, вишиковували нещасних перед могилою і стріляли з автоматів. Німці євреїв не розстрілювали – все робили місцеві шуцмани. Коли їх гнали дорогою до кладовища, ми бачили, як поліцаї їх б’ють прикладами в плечі, по ногах, по голові; люди були понівечені, майже роздягнені, одні йшли мовчки, інші плакали і кричали. Розстрілювали всіх: старих, молодих, дітей, мужчин, жінок. Дорослі

перешіптувались між собою, що земля на могилі розстріляних євреїв подекуди

ворушиться, з неї проступає кров, а це означало, що серед мертвих у могилі були і живі люди. Після німців у селищі з євреїв нікого не лишилось, усіх вибили. Одній дівчині, єврейці Хаїд Нюсі, вдалось врятуватися. Її батьків розстріляли спочатку, а коли через кілька днів і її підвели до ями, то вона впала туди за кілька секунд, як почали стріляти в людей шуцмани. Засипав могилу Голубйов – місцевий житель. Шуцман Грузіцький Анатолій наказав йому не закопувати мерців, а лише трохи присипати землею, мовляв, зовсім скоро приведуть іншу партію людей на розстріл. Коли на Нюсю впала земля, вона

ворухнулася і Голубйов зрозумів, що вона ще жива, вдарив її лопатою по голові, вона втратила свідомість, а коли прийшла до тями, надворі була ніч. Дівчина вибралась з ями і поповзла до села. У будинку, куди вона постукала, жила сім’я Чорнобаїв – Мойсей та Настя. Вони переховували Хаїд Нюсю два тижні у себе, хоч знали, якщо німцям хтось докаже – розстріляють усіх. Потім її відвели до Варвари Акимівни Кисельової в Рідкодуби, вона доводилась Чорнобаям якоюсь родичкою. Так дівчина врятувалася і після війни ще

довго працювала на Кам’янецькому переїзді у м. Хмельницький касиркою [10].

Малиничі. В часи окупації в селі масових розстрілів не було, проте місцевий шуцман Яцюк Сергій знайшов у себе в сараї двох дітей єврейської національності (яких переховувала його жінка) і, за свідченнями Сівака Володимира, який тоді орав поле і бачив це на власні очі, вбив за селом. Хоча, офіційний лист з Малиницької сільської ради цей факт і не підтвердив [11]

    Отже, в часи нацистської окупації в зазначених населених пунктах люди

притримувались трьох моделей поведінки: ігнорування (за будь-які зв’язки з євреями карались, тому хтось обрав саме таку модель поведінки), знищення (дії місцевих колаборантів, що брали участь у розстрілах, добровільна здача євреїв під страхом смерті чи через ворожу пропаганду) і захист (переховування євреїв). Самі євреї, відчуваючи свою приреченість не чинили збройного опору, вдалось врятуватись лише окремим дітям.

Список використаних джерел та літератури:

1. Проскурівське гетто. Матеріал Вікіпедії. [Електронний ресурс]. Режим доступу:

https://uk.wikipedia.org/wiki/Проскурівське_гетто.

2. Западенко І.В. Ставлення місцевого населення до знищення євреїв міста Проскурова у

спогадах тих, хто пережив окупацію 1941 – 1944 р.р. Матеріали ІІІ науково-краєзнавчої

конференції «Місто Хмельницький в контексті історії України». – Хмельницький, 2011. – С.

333 – 336 .

3. Висновки комісії з рослідування злочинів німецько – фашистських загарбників (рос. м.) //

Державний архів Хмельницької області (Далі – ДАХО). ф.- р.-163. – опис 2. – спр.10. – 39

арк.

4. Севицький Л. Бетя – Галя з ями // Подільський кур’єр. - №12 - 23 березня 2000 р. – С.12.

5. Папонова В.В. Окуповане Поділля: Голокост – гітлерівська версія // Матеріали ІІІ

науково-краєзнавчої конференції «Місто Хмельницький в контексті історії України». –

Хмельницький, 2011. – С. 336 – 341.

6.Спогади Броніслави Йосипівни Буданової. Зібрані Гуцалом Олександром – вчителем

історії Мацьковецької школи.

7.Книга скорботи України України. Хмельницька область. – Т.3. Славутський район,

Теофіпольський, місто Хмельницький, Хмельницький район, Чемеровецький / За ред.

Шиманського І.Х. – Хмельницький. : Поділля, 2004. – 432 с.

8.Фельштин. [Електронний ресурс]. Режим доступу: jewishkrasilov.org.ua/kbp/felshtin.

 9. Сучасний тлумачний словник української мови / За ред. Дубічинського В.В. – Харків: ВД

“Школа”, 2011. – 1008 с.

10.Розповідь жительки с. Вовча Гора Ференс (Станішевської) Єлизавети Григорівни 1927

року народження. Записала Боровик Тетяна Анатоліївна – вчитель історії

Чорноострівського НВК 2012 р.

11.Лист № 155 від 16 квітня 2004 р // Приватний архів Хесед – Бешт. Вх № 410.04.04.